Глава 27. Те, чого не можна приховувати

Телефон лежав на столі екраном донизу.

Вікторія більше не телефонувала.

Дем'ян зробив ковток кави й ніби нічого не сталося продовжив розмову.

Але Єва помітила.

Він став трохи напруженішим.

— Якщо потрібно відповісти, я не образюся, — тихо сказала вона.

Дем'ян похитав головою.

— Не потрібно.

— Ти впевнений?

— Так.

Він сказав це настільки впевнено, що вона більше не поверталася до цієї теми.

Та думка не відпускала її.

«Чому він не відповів?»

«Невже через мене?»

Вона не хотіла в це вірити.

Коли вони вийшли з ресторану, дощ уже майже закінчився.

Повітря було прохолодним і пахло мокрим асфальтом.

Вони повільно йшли до автомобіля.

— Знаєш, — раптом сказав Дем'ян, — я давно так не вечеряв.

— У гарному ресторані?

Він усміхнувся.

— У гарній компанії.

Єва опустила очі.

Вона відчула, як щоки стали гарячими.

— Тобі легко мене бентежити.

— Я не намагався.

— Саме це й лякає.

Він тихо засміявся.

— Чому?

— Бо ти говориш щиро.

Дем'ян нічого не відповів.

Вона мала рацію.

Він справді не намагався фліртувати.

Усі слова сьогодні виривалися самі.

І це було незвично.

Дорогою додому вони слухали музику.

Тиху.

Спокійну.

Єва краєм ока дивилася на нього.

«Він красивий.»

Ця думка з'явилася так несподівано, що вона сама злякалася.

Раніше вона бачила в ньому лише суворого керівника.

Потім — хорошу людину.

А тепер...

Вона почала помічати дрібниці.

Його усмішку.

Ямочку на щоці, яка з'являлася лише тоді, коли він сміявся по-справжньому.

Те, як він завжди пропускав її вперед.

Як уважно слухав, навіть коли вона говорила про зовсім неважливі речі.

«Єво...»

«Ти закохуєшся.»

Вона швидко відвернулася до вікна.

Ні.

Не можна.

Це неправильно.

Автомобіль зупинився біля її будинку.

— Дякую за вечір.

— І тобі.

Вона вже відчинила дверцята.

— Єво.

— Так?

Дем'ян ніби вагався.

Потім простягнув руку.

На її волоссі заплуталася маленька біла пелюстка.

Напевно, із квітів біля ресторану.

Він дуже обережно забрав її.

Його пальці ледь торкнулися її скроні.

На мить обоє завмерли.

Ніхто не відвів погляду.

Єва перестала дихати.

Їх розділяли лічені сантиметри.

Вона бачила відблиски вечірніх ліхтарів у його очах.

Бачила, як він дивиться на неї.

Не як керівник.

Не як друг.

І Дем'ян раптом зрозумів, що ще секунда — і він зробить те, про що потім пошкодує.

Він повільно опустив руку.

— Добраніч, Єво.

Його голос став тихішим.

— Добраніч...

Вона вийшла з машини.

Піднімаючись сходами до квартири, Єва торкнулася волосся саме там, де кілька секунд тому були його пальці.

Її серце шалено калатало.

«Він хотів мене поцілувати?..»

У квартирі вона ще довго стояла біля вікна.

Чорний автомобіль Дем'яна не рушав із місця.

Лише коли у її кімнаті загорілося світло, він повільно поїхав.

Дем'ян міцніше стиснув кермо.

Він ледь не поцілував свою помічницю.

Ледь не переступив межу, яку так довго будував навколо себе.

— Чорт...

Він ударив долонею по керму.

— Що ти робиш...

Але найстрашнішим було не це.

Найстрашніше — він зовсім не шкодував, що йому цього хотілося.