Глава 26. Випадкова вечеря

Краплі голосно били по лобовому склу, а двірники ледь встигали їх розганяти.

Єва дивилася у вікно, міцно стискаючи ремінець сумки.

— Дякую, що підвіз.

— Це не проблема.

Вона вже хотіла щось відповісти, як раптом автомобілі попереду один за одним почали зупинятися.

Дем'ян пригальмував.

— Що сталося?

Попереду миготіли сині проблискові маячки.

Кілька машин стояли просто посеред дороги.

— Схоже, аварія, — тихо сказав він.

Він відкрив навігатор.

Червона лінія затору тягнулася майже на три кілометри.

— Надовго? — запитала Єва.

— Мінімум година.

Вона важко видихнула.

— Ну що ж...

Запала тиша.

Дем'ян подивився на годинник.

Потім — у вікно.

А тоді несподівано звернув праворуч.

— Ми кудись їдемо?

— Так.

— Але ж мій будинок...

— Нікуди не втече.

Єва здивовано подивилася на нього.

— А ми?

На його губах майнула усмішка.

— Ми повечеряємо.

— Повечеряємо?

— Якщо ти не проти.

Вона розгубилася.

Це була не робоча зустріч.

Не обід між переговорами.

Просто вечеря.

Удвох.

«Це вже схоже на побачення...»

Від цієї думки серце почало битися швидше.

— Я не проти, — тихо відповіла вона.

Через десять хвилин вони зайшли до невеликого затишного ресторану.

Тут не було журналістів.

Не було ділових партнерів.

Лише тихий джаз, приглушене світло й запах свіжої випічки.

— Гарне місце, — сказала Єва, озираючись.

— Я іноді заїжджаю сюди після роботи.

— Один?

— Так.

Вона чомусь засмутилася.

«Звісно, один.»

Він же сам казав, що нікого не підпускає близько.

Офіціант приніс меню.

— Що будеш?

— Довірюся тобі.

— Це ризиковано.

— Чому?

— Бо я завжди замовляю одне й те саме.

— Значить, сьогодні зробимо виняток.

Він уважно подивився на неї.

— Ти любиш усе змінювати?

— Ні.

Єва усміхнулася.

— Просто іноді потрібно дозволити собі щось нове.

Дем'ян опустив очі.

«Щось нове...»

Саме цього він і боявся.

Коли принесли вечерю, розмова стала зовсім невимушеною.

Вони говорили про дитинство.

Про університет.

Про кумедні випадки на роботі.

Єва сміялася так щиро, що Дем'ян кілька разів ловив себе на тому, що майже не торкається їжі.

Він просто дивився на неї.

«Коли вона сміється, весь світ ніби стає тихішим...»

Ця думка налякала його.

Він швидко відвів погляд.

— Що сталося? — запитала Єва.

— Нічого.

— Ти дивишся на мене так, ніби хочеш щось сказати.

Він мовчав.

А потім несподівано відповів:

— Мені подобається, коли ти усміхаєшся.

Єва завмерла.

Світ ніби перестав існувати.

Вона не знала, що відповісти.

Комплімент був сказаний спокійно.

Без флірту.

Але саме тому прозвучав ще щиріше.

— Дякую...

Її голос був майже пошепки.

Обоє замовкли.

І вперше це мовчання було не через незручність.

Воно було наповнене почуттями, які ще ніхто з них не наважувався назвати.

Саме в цей момент телефон Дем'яна завібрував.

На екрані засвітилося ім'я:

Вікторія.

Він кілька секунд дивився на телефон.

Потім без жодного слова вимкнув звук і поклав його екраном донизу.

Єва нічого не сказала.

Але всередині відчула дивне полегшення.

І водночас зрозуміла, що це вже небезпечно.

Бо їй дедалі важче було переконувати себе, що це лише симпатія.