Глава 25. Крок на зустріч

— Це ж твої слова?

— Ні.

— А чиї?

— Твої.

У кабінеті стало тихо.

Єва не могла відвести від нього погляду.

Він пам'ятав.

Пам'ятав її слова, сказані того дня біля лікарні. Пам'ятав настільки добре, що зараз повторив їх майже дослівно.

«Чому?»

У двері постукали.

— Можна?

До кабінету зайшла Олена з тацею.

— Вода... і сендвічі. Найшвидше, що змогли приготувати.

— Дякую, — відповів Дем'ян.

Олена поставила тацю на журнальний столик і непомітно подивилася на Єву.

— Як ти?

— Уже краще.

— Якщо що — скажи.

Коли двері зачинилися, Дем'ян узяв склянку з водою.

— Спочатку випий.

— Я вже нормально почуваюся.

— Єво.

Вона знала цей тон.

Спокійний.

Твердий.

Той, який не залишав місця для суперечок.

Вона мовчки взяла склянку.

— А тепер поїж.

— Якщо я скажу, що не голодна...

— Я не повірю.

Вона тихо засміялася.

— Ти зараз дуже впертий.

— Я завжди такий.

— Це правда.

Їхні погляди зустрілися, і обоє усміхнулися.

Напруга, яка панувала між ними весь ранок, повільно розтанула.

За пів години Єва почувалася значно краще.

Вона вже хотіла повернутися до свого кабінету, коли Дем'ян сказав:

— Зустріч із партнерами перенесемо.

— Через мене?

— Через нас.

— Але...

— Я теж ще не обідав.

Єва насупилася.

— Серйозно?

Він мовчки кивнув.

— Виходить, ми обоє порушили обіцянку.

Дем'ян ледь усміхнувся.

— Виходить.

— Тоді винні обоє.

— Згоден.

Вона вперше побачила, як легко стало з ним розмовляти.

Ще місяць тому вона боялася зайти до його кабінету.

А зараз вони сперечалися через те, хто винен, що пропустив обід.

«Коли все так змінилося?»

Після роботи дощ лив стіною.

Єва стояла біля входу до офісу й безпорадно дивилася на небо.

— Парасольки немає?

Вона обернулася.

Дем'ян уже стояв поруч.

— Забула вдома.

— Я так і подумав.

Він розкрив велику чорну парасолю.

— Ходімо.

— Не треба. Я викличу таксі.

— Таксі приїде хвилин через двадцять.

Вона подивилася в телефон.

Справді.

Через негоду вільних машин майже не було.

— Тоді хоча б до машини?

— Саме так.

Вони йшли зовсім поруч.

Парасоля була одна, і між ними залишалося всього кілька сантиметрів.

Єва відчувала легкий аромат його парфумів.

А Дем'ян ловив себе на тому, що вперше за довгий час не поспішав.

Йому хотілося, щоб ця коротка дорога тривала трохи довше.

Біля автомобіля він відкрив для неї дверцята.

— Дякую.

— Не мерзни.

Вона вже сіла в салон, коли помітила, що права частина його піджака повністю промокла.

— Дем'яне...

— Що?

— Ти весь мокрий.

Він глянув на плече й байдуже знизав плечима.

— Висохне.

Єва похитала головою.

— Ти спеціально тримав парасолю так, щоб вона була більше наді мною.

Він нічого не відповів.

Бо це була правда.

Він навіть не замислювався над цим.

Просто зробив так, щоб вона не намокла.

І лише зараз зрозумів, що сам промок майже до нитки.

Єва дивилася на нього мовчки.

У грудях розливалося дивне тепло.

Не через його слова.

А через вчинок.

Бо інколи саме вчинки говорять про людину більше, ніж будь-які зізнання.

Дем'ян завів автомобіль.

Попереду їх чекала звичайна дорога додому.

Жоден із них ще не знав, що цього вечора одна випадкова зустріч змусить їх ще на крок наблизитися одне до одного.