Глава 24. Понеділок

Вона зустрілася з подругою, допомогла мамі з домашніми справами, навіть почала читати нову книгу.

Але хоч би чим вона займалася, думки раз у раз поверталися до Дем'яна.

До його слів.

До його погляду.

До того короткого: «Мені хотілося, щоб ти приїхала.»

Вона вже вкотре сварила себе.

«Він нічого такого не мав на увазі.»

«Не вигадуй.»

Але серце вперто не хотіло слухати розум.

У понеділок Єва прийшла до офісу раніше, ніж зазвичай.

Їй хотілося заспокоїтися до початку робочого дня.

— Доброго ранку, — привіталася вона з Оленою.

— Доброго. Ти сьогодні перша.

— Люблю приходити раніше.

— А пан Орлов уже в себе.

Єва здивовано підняла брови.

— Він приїхав ще раніше?

— Схоже, майже не спав.

Тривога легенько кольнула всередині.

Вона обережно постукала.

— Заходь.

Дем'ян сидів за столом.

Перед ним лежало кілька відкритих папок, а поруч стояла вже холодна кава.

Він виглядав так, ніби справді не спав усю ніч.

— Доброго ранку.

— Доброго.

Його голос був стриманим.

Майже таким самим, як у перший день їхнього знайомства.

— Ось документи, які ти просив переглянути.

— Поклади на стіл.

Без усмішки.

Без жодного зайвого слова.

Єва мовчки виконала прохання.

«Отже... він усе ж вирішив повернути дистанцію.»

Їй стало несподівано прикро.

Хоча вона чудово розуміла, що саме так і має бути.

До обіду вони майже не розмовляли.

Дем'ян був повністю занурений у роботу.

Він коротко давав доручення.

Дякував.

І знову повертався до документів.

Єва теж намагалася поводитися так, ніби нічого не змінилося.

Але всередині все одно було дивне відчуття порожнечі.

«Ти ж сама казала, що це правильно.»

«Тоді чому так боляче?»

Близько другої години Дем'ян викликав її до кабінету.

— О третій у нас зустріч із партнерами.

— Добре.

— Підготуй презентацію.

— Уже готова.

Він кивнув.

— Добре.

Знову ця холодна офіційність.

Єва вже збиралася виходити, коли раптом відчула різкий біль у скроні.

Перед очима на мить потемніло.

Вона машинально сперлася рукою об край столу.

— Єво?

Його голос одразу змінився.

— Усе добре...

Але договорити вона не встигла.

Світ навколо похитнувся.

Дем'ян миттєво обійшов стіл і встиг підтримати її, перш ніж вона впала.

— Єво!

Вона заплющила очі лише на кілька секунд.

Коли знову розплющила, побачила його зовсім близько.

— Пробач... мабуть, різко встала.

— Ти бліда.

— Просто не встигла поснідати.

Він насупився.

— І не пообідала.

Єва мовчала.

Він зрозумів усе без слів.

— Коли ти востаннє нормально їла?

— Учора ввечері...

Дем'ян заплющив очі, стримуючи роздратування.

Але злився він не на неї.

На себе.

Він сам просив її відпочити.

Сам казав не забувати про обід.

І сам же завалив її роботою з самого ранку.

— Сядь.

Його голос був спокійним, але заперечувати не хотілося.

Він натиснув кнопку внутрішнього зв'язку.

— Олено, будь ласка, принесіть води. І замовте щось поїсти.

— Зараз.

Єва розгублено подивилася на нього.

— Не потрібно...

— Потрібно.

— Я зараз попрацюю, і...

— Ні.

Він присів навпочіпки перед нею, щоб їхні очі були на одному рівні.

— Робота почекає.

Єва ледь усміхнулася.

— Це ж твої слова?

Дем'ян теж усміхнувся.

— Ні.

— А чиї?

Він уважно подивився їй у вічі.

— Твої.

І саме в цей момент Єва зрозуміла, що він пам'ятає кожне слово, сказане нею того дня біля лікарні.

А Дем'ян уперше перестав удавати, що між ними існують лише робочі стосунки.