Глава 23. Не тільки робота

За вікном автомобіля повільно пропливали знайомі вулиці, але думки Єви були далеко.

Вона знову згадувала слова Оксани.

«Я давно не бачила, щоб у його очах знову з'явилося життя.»

— Ти сьогодні дуже тиха, — несподівано сказав Дем'ян.

Єва здригнулася.

— Замислилася.

— Про що?

Вона усміхнулася куточком губ.

— Якщо скажу, ти почнеш ставити ще більше запитань.

— Можливо.

Запала коротка тиша.

— Дякую, що запросив мене сьогодні.

— Це не я.

— Але ти міг сказати мамі, що це недоречно.

Він на мить замислився.

— Міг.

— Чому не сказав?

Дем'ян не відповів одразу.

— Бо... мені хотілося, щоб ти приїхала.

Єва повільно повернула голову.

Вона чекала, що він зараз додасть: «Мамі було б приємно».

Але він мовчав.

І саме це мовчання сказало набагато більше.

Біля її будинку автомобіль зупинився.

Єва вже взялася за ручку дверцят.

— До завтра?

— До завтра.

Вона вже вийшла з машини, коли почула:

— Єво.

— Так?

— Завтра вихідний.

Вона засміялася.

— Я знаю.

— Я теж.

— І?

Він трохи ніяково потер потилицю.

Жест, якого вона ще ніколи в нього не бачила.

— Просто... відпочинь.

Вона тепло усміхнулася.

— Якщо це наказ керівника — виконаю.

Він похитав головою.

— Це не наказ.

— Тоді що?

Їхні погляди зустрілися.

— Прохання.

У грудях Єви стало так тепло, що вона ледве стримала усмішку.

— Добре.

Вона зачинила дверцята й повільно пішла до під'їзду.

Не озираючись.

Бо знала: якщо озирнеться, вже не зможе приховати своїх почуттів.

Дем'ян ще кілька хвилин сидів у машині.

Він дивився, як у її квартирі загорілося світло.

«Ти переходиш межу.»

Він чудово це розумів.

Запросити Єву до матері.

Відвезти додому.

Попросити відпочити.

Для когось це були дрібниці.

Для нього — ні.

Він ніколи не дозволяв собі такого з підлеглими.

— Ідіот, — тихо сказав він сам собі.

Телефон завібрував.

Андрій.

— Слухаю.

— Ну що, герой? Як минув сімейний обід?

Дем'ян усміхнувся.

— Звідки ти знаєш?

— Твоя мама сама мені зателефонувала.

Він тихо застогнав.

— Це дуже схоже на неї.

— Вона в захваті від Єви.

Дем'ян нічого не відповів.

— А ти?

Запала тиша.

— Андрію...

— Що?

— Не починай.

— Я лише поставив запитання.

Дем'ян заплющив очі.

— Вона хороша людина.

— Це відповідь керівника.

— Іншої немає.

— Брешеш.

Дем'ян усміхнувся без радості.

— Можливо.

— Тоді будь обережний.

— Чому?

— Бо одного дня ти перестанеш помічати, де закінчується робота й починаються почуття.

Після цих слів Андрій попрощався.

Дем'ян ще довго сидів із телефоном у руці.

Він знав, що друг має рацію.

І саме тому вирішив, що з понеділка все буде як раніше.

Жодних особистих розмов.

Жодних спільних вечорів.

Лише робота.

Він ще не знав, що вже в понеділок доля змусить його порушити цю обіцянку.