Глава 22. Обід, який змінив більше, ніж здавався

Єва подивилася у вікно.

Будинок був світлим, затишним, із доглянутим садом, у якому цвіли троянди та лаванда.

— Тут дуже гарно, — тихо сказала вона.

— Це мамина заслуга. Вона каже, що квіти лікують краще за будь-які ліки.

Єва усміхнулася.

— Здається, вона має рацію.

Щойно вони підійшли до дверей, ті відчинилися.

— Нарешті!

Оксана вийшла їм назустріч.

На ній був простий домашній одяг, волосся недбало зібране, але виглядала вона значно бадьорішою, ніж у лікарні.

— Єво!

Вона тепло обійняла дівчину.

— Дуже рада, що ти приїхала.

— Доброго дня.

— Я ж просила — без офіційностей.

Єва ніяково всміхнулася.

— Добре... Оксано.

— От і чудово.

Оксана перевела погляд на сина.

— А ти чого стоїш? Допоможи накрити на стіл.

Дем'ян слухняно пішов на кухню.

Єва не стримала здивованого погляду.

— Не дивуйся, — тихо сказала Оксана. — У цьому домі він досі мій син, а не великий начальник.

Єва тихо засміялася.

За столом панувала напрочуд легка атмосфера.

Оксана розповідала кумедні історії з дитинства Дем'яна.

— Знаєш, у шість років він розставив усі свої машинки за кольорами й не дозволяв нікому їх переставляти.

— Мамо...

— Що "мамо"? Це правда.

Єва ледь стримувала сміх.

— Тобто любов до порядку в тебе з дитинства?

Дем'ян лише безпорадно похитав головою.

— Як бачиш.

— А ще, — продовжила Оксана, — він завжди вдавав, що нічого не боїться.

Одного разу сусідський пес загнав його на яблуню.

— Мамо...

— Але потім усім розповідав, що сам захотів полізти туди.

Єва вже не могла стримати сміх.

— Не дивись так, — буркнув Дем'ян, дивлячись на неї.

— Як?

— Так, ніби щойно дізналася найбільший секрет мого життя.

— Можливо, так і є.

Він теж усміхнувся.

Непомітно.

Але цього разу вже не намагався це приховати.

Після обіду Оксана попросила Дем'яна винести кілька коробок у гараж.

— Не сперечайся. Лікар сказав мені не піднімати важкого.

— Добре.

Коли двері зачинилися, у вітальні залишилися лише Єва та Оксана.

Запала коротка тиша.

— Він змінився.

Єва здивовано подивилася на жінку.

— У якому сенсі?

Оксана тепло всміхнулася.

— Він давно так не усміхався.

Єва опустила очі.

— Це не через мене.

— Ти справді так думаєш?

— Ми просто працюємо разом.

Оксана кілька секунд мовчала.

— Знаєш, після того, як він розійшовся з Вікторією, він нікого не підпускав близько.

Жодних друзів.

Жодних стосунків.

Лише робота.

Єва уважно слухала.

— Я вже почала хвилюватися, що він зовсім забув, як це — довіряти людям.

— Він потроху вчиться.

Оксана усміхнулася.

— Саме це я й хотіла почути.

Єва відчула, як щоки стали гарячими.

— Не поспішай робити висновки.

— Не буду.

Оксана лагідно взяла її за руку.

— Але я давно не бачила, щоб у його очах знову з'явилося життя.

Дорогою назад вони довго мовчали.

Першою заговорила Єва.

— У тебе чудова мама.

— Знаю.

— Вона дуже добра.

— І дуже любить втручатися в моє життя.

Єва тихо засміялася.

— Це називається хвилюватися.

Дем'ян коротко глянув на неї.

— Вона щось тобі сказала, коли ми залишилися самі?

Єва на мить задумалася.

Розповідати?

Чи ні?

— Сказала, що дуже за тебе переживає.

Це була правда.

Просто не вся.

Дем'ян мовчки кивнув.

— Вона завжди переживає більше, ніж потрібно.

— Мами такими й бувають.

Він нічого не відповів.

Але подумки ловив себе на дивному бажанні.

Йому хотілося знати, про що ще вони говорили.

І водночас він боявся почути відповідь.

Бо якщо мама сказала Єві те, про що він здогадувався...

То приховувати власні почуття з кожним днем ставало дедалі важче.