Глава 21. Вихідний

Життя поступово увійшло у звичний ритм.

Зранку — офіс.

Переговори.

Документи.

Кава, яку Дем'ян майже ніколи не допивав.

Нагадування про зустрічі.

Короткі розмови між справами.

І дивне відчуття, що вони знають одне одного набагато довше, ніж насправді.

У п'ятницю, майже перед завершенням робочого дня, Єва закривала ноутбук, коли почула знайомий голос.

— Плани на завтра є?

Вона підвела голову.

Дем'ян стояв у дверях її кабінету.

— На завтра?

— Так.

— Ні... А що?

Він кілька секунд мовчав, ніби зважував, чи варто взагалі говорити.

— Мама завтра їде додому.

— Це чудова новина.

— Вона запросила тебе на обід.

Єва здивовано кліпнула.

— Мене?

— Так.

— Але... навіщо?

Дем'ян ледь усміхнувся.

— Вона сказала, що хоче нормально познайомитися з дівчиною, яка змусила мене поїхати з роботи посеред дня.

Єва тихо засміялася.

— Це звучить так, ніби я зробила щось неможливе.

— Так і є.

Її усмішка повільно згасла.

— Не знаю, чи це доречно...

— Якщо тобі незручно, можеш відмовитися.

Єва помітила, що він сказав це спокійно.

Але чомусь їй здалося, що відповідь для нього важлива.

— Ні.

Вона усміхнулася.

— Я прийду.

Він кивнув.

— Дякую.

У суботу Єва майже годину не могла вирішити, що вдягнути.

«Це ж просто обід.»

Вона відкривала шафу вже втретє.

«Просто обід із мамою твого керівника.»

Від цієї думки стало ще гірше.

— Заспокойся.

Вона обрала світлу сукню без зайвих деталей.

Хотілося виглядати природно.

Не так, ніби вона збиралася на побачення.

«Бо це не побачення.»

Коли Дем'ян зупинив автомобіль біля її будинку, він помітив, що Єва нервує.

— Передумала?

Вона усміхнулася.

— Ні.

— Тоді чому так міцно стискаєш сумочку?

Єва здивовано опустила погляд.

Вона й справді стискала її так, що побіліли пальці.

— Я хвилююся.

— Через маму?

— Так.

Дем'ян тихо засміявся.

Єва завмерла.

Вона ще ніколи не чула, щоб він сміявся.

Не стримано усміхався.

А саме сміявся.

— Повір, — сказав він, заводячи автомобіль, — після п'яти хвилин розмови ти зрозумієш, що хвилювалася даремно.

— А якщо ні?

Він подивився на неї.

— Тоді я визнаю, що помилився.

— Ти вмієш визнавати помилки?

— Іноді.

— Треба записати цю дату.

Він похитав головою, приховуючи усмішку.

«Коли вона поруч, я стаю зовсім іншим.»

Ця думка з'явилася так несподівано, що Дем'ян навіть сильніше стиснув кермо.

Йому не подобалося це відчуття.

Воно робило його... вразливим.

Але водночас він упіймав себе на тому, що вперше за багато років чекає не завершення робочого тижня.

А звичайного суботнього обіду.

І це лякало його значно більше.