Глава 20. Звичайний день

Вона сама не розуміла, чому сьогодні хвилюється більше, ніж у свій перший робочий день.

«Тому що він учора відвіз тебе додому?»

Вона заплющила очі.

— Припини.

Ні.

Причина була не в цьому.

Її лякало інше.

Вона починала звикати до присутності Дем'яна.

До його голосу.

До їхніх коротких розмов.

До того, що він дедалі частіше звертався до неї не як до підлеглої, а як до людини, якій довіряє.

А звикати було небезпечно.

— Доброго ранку, — привіталася Єва, заходячи до приймальні.

— І тобі, — усміхнулася Олена. — Сьогодні тихий день. Можеш трохи видихнути.

— Невже таке буває?

— Дуже рідко.

Єва тільки засміялася.

За кілька хвилин двері кабінету Дем'яна відчинилися.

— Єво, зайди.

Вона взяла блокнот і постукала.

— Можна?

— Так.

Дем'ян сидів за столом, переглядаючи документи.

— На сьогодні змінилися плани. Частину зустрічей перенесли.

— Це добре чи погано?

— Для мене — погано.

— А для мене?

Він уперше за ранок усміхнувся.

— Для тебе теж.

— Я вже здогадалася.

Вона швидко занотувала зміни.

— І ще.

Він простягнув їй теку.

— Потрібно переглянути договори за останні три місяці.

Єва відкрила теку.

— Тут їх...

— Сто двадцять сім.

Вона повільно підняла голову.

— Це покарання?

— Ні.

— Тоді що я зробила не так?

— Нічого.

Він ледь усміхнувся.

— Просто ти працюєш швидше за всіх моїх попередніх помічників.

Єва завмерла.

— Це зараз був комплімент?

— Не звикай.

Вона тихо засміялася.

— Уже запізно.

На мить їхні погляди зустрілися.

І Дем'ян несподівано зрозумів, що йому подобається чути її сміх.

Настільки, що він сам починав усміхатися.

«Небезпечно...»

Він одразу повернувся до документів.

— Можеш іти працювати.

— Добре.

Єва вже була біля дверей, коли почула:

— І не забудь пообідати.

Вона здивовано обернулася.

— Це наказ?

— Так.

— А ти?

Дем'ян на секунду задумався.

— Постараюся теж.

Єва усміхнулася.

— Домовилися.

Коли двері зачинилися, Дем'ян потер перенісся.

«Ти серйозно зараз пообіцяв комусь пообідати?»

Він тихо видихнув.

За останні роки не було людини, яка могла змусити його змінити хоча б одну звичку.

А тепер він ловив себе на думці, що не хоче, щоб Єва хвилювалася.

І це починало виходити з-під контролю.

Ближче до вечора Єва занесла останню теку до його кабінету.

— Усе готово.

Дем'ян переглянув кілька сторінок.

— Добре попрацювала.

— Дякую.

— Знаєш...

Вона підняла очі.

— За цей місяць ти жодного разу мене не розчарувала.

Єва відчула, як серце стислося.

Саме ці слова були для неї дорожчими за будь-яку премію.

Вона лише тихо відповіла:

— Я дуже постараюся, щоб так було й надалі.

Дем'ян дивився їй услід, поки двері не зачинилися.

І вперше подумав не про звіт, не про контракт і навіть не про роботу.

А про те, що одного дня Єва може просто звільнитися.

І ця думка несподівано налякала його більше, ніж будь-який ризик у бізнесі.