Глава 19. Правда, яку я не хотів говорити

Єва мовчки дивилася на Дем'яна.

Її серце калатало так голосно, що вона майже не чула власних думок.

Він стояв навпроти, засунувши руки в кишені брюк. Для будь-кого іншого він виглядав би абсолютно спокійним.

Але не для неї.

За ці кілька тижнів вона навчилася помічати дрібниці.

Те, як він сильніше стискає щелепу, коли нервує.

Як трохи довше мовчить перед важливою розмовою.

Як уникає дивитися в очі, коли тема для нього справді болюча.

Саме зараз він не дивився на неї.

— Дем'яне...

Він нарешті підняв голову.

— Ми з Вікторією давно не разом. Уже майже три роки.

Єва мовчала.

Вона не хотіла перебивати.

— Ми були заручені.

Ці слова несподівано вдарили сильніше, ніж вона очікувала.

Заручені...

Отже, він колись планував одружитися.

У грудях щось неприємно защеміло.

«Чому мене це засмучує?»

Вона не мала відповіді.

— Весілля не відбулося.

— Через що? — тихо запитала Єва.

Дем'ян усміхнувся.

Але в тій усмішці не було радості.

— Через те, що одного дня я зрозумів: вона любить не мене.

— А що?

Він гірко видихнув.

— Моє прізвище. Мої можливості. Моє життя.

Запала тиша.

— Після того я перестав змішувати особисте й роботу.

— Тому ти нікого не підпускаєш близько?

Він уважно подивився на неї.

— Саме тому.

Єва кивнула.

Тепер багато що стало зрозумілим.

Його недовіра.

Його постійна потреба все контролювати.

Його страх відкриватися людям.

— Мені шкода.

— Не потрібно.

Він сказав це спокійно.

— Це було давно.

— Але болить досі.

Дем'ян нічого не відповів.

І саме це стало для Єви відповіддю.

Вона вже збиралася вийти, коли він тихо промовив:

— Єво.

— Так?

— Дякую, що вислухала.

Вона всміхнулася.

— Інколи людині просто потрібно виговоритися.

Він кивнув.

— Мабуть.

Коли двері зачинилися, Дем'ян залишився сам.

Він повільно опустився в крісло.

«Що ти робиш?..»

Він ніколи й нікому не розповідав про Вікторію.

Навіть Андрій знав лише частину історії.

А Єві...

Він розповів майже все.

І це лякало його більше, ніж будь-які статті в пресі.

Після роботи Єва вийшла з офісу трохи пізніше.

Надворі вже сутеніло.

Вона повільно йшла до автобусної зупинки, занурившись у власні думки.

«Він відкрився мені...»

«Чому саме мені?»

Раптом поруч пригальмувала знайома чорна машина.

Вікно плавно опустилося.

— Сідай.

Єва здивовано подивилася на Дем'яна.

— Ти ще не поїхав?

— Чекав на тебе.

Вона розгубилася.

— Навіщо?

— Уже темно.

— Я доїду сама.

— Я знаю.

Він спокійно дивився на неї.

— Але мені буде спокійніше, якщо я відвезу тебе.

Єва відчула, як усередині все перевернулося.

Він сказав це так просто.

Наче це було щось звичайне.

А для неї ці слова означали набагато більше.

Вона мовчки сіла в машину.

Дорогою вони майже не розмовляли.

Але цього разу тиша між ними була іншою.

Не незручною.

Вона була теплою.

Такою, у якій не потрібно було підбирати слова.

Коли автомобіль зупинився біля будинку Єви, вона вже хотіла вийти.

— Єво.

— Так?

— Я радий, що тоді взяв на роботу саме тебе.

Вона затримала на ньому погляд.

— А я... рада, що тоді не злякалася прийти на співбесіду.

Вони усміхнулися майже одночасно.

І вперше жоден із них не відвів погляду.

Жоден не помітив жінку, яка сиділа в автомобілі на іншому боці вулиці.

Вікторія мовчки спостерігала за ними, міцно стискаючи кермо.

— Значить, усе набагато серйозніше... — тихо промовила вона.

І в її очах промайнув задум, який міг змінити життя і Дем'яна, і Єви.