Глава 18. Чужі правила

У кабінеті запала така тиша, що було чути лише тихе гудіння кондиціонера.

Вікторія неквапливо поклала сумку на крісло й схрестила руки на грудях.

— Не запросиш сісти?

— Ні.

Його відповідь прозвучала настільки спокійно, що Єва мимоволі здригнулася.

Вікторія коротко засміялася.

— Не змінився.

— Я зайнятий.

— Бачу.

Її погляд ковзнув до Єви.

— Дуже зайнятий.

Єва відчула, як усередині наростає роздратування.

«Чому вона взагалі так зі мною розмовляє?»

Але вона змовчала.

Це був кабінет Дем'яна.

І він мав сам вирішити цю розмову.

— Що ти хотіла? — спитав він.

— Попередити.

— Про що?

Вікторія постукала пальцем по роздрукованій статті.

— Інвестори не люблять скандалів. Особливо сімейних.

— Це все?

— Невже тобі байдуже, що про тебе пишуть?

— Байдуже.

Вона примружилася.

— А про неї?

Запала тиша.

Єва завмерла.

Вона й сама чекала відповіді.

Дем'ян повільно перевів погляд на неї.

Всього на мить.

— Не вплутуй сюди Єву.

Його голос став твердішим.

— Вона не має до цього жодного стосунку.

Вікторія усміхнулася.

— Уже має.

— Ні.

— Тоді чому ти так її захищаєш?

Єва помітила, як щелепи Дем'яна напружилися.

Вона вже знала цю ознаку.

Він починав злитися.

Але не дозволяв собі це показати.

— Розмова закінчена.

— Дем'яне...

— Я сказав — закінчена.

Вікторія мовчки дивилася на нього ще кілька секунд.

Потім узяла сумку.

Біля дверей вона зупинилася.

— Знаєш... — тихо сказала вона. — Ти дивишся на неї так само, як колись дивився на мене.

Двері зачинилися.

У кабінеті залишилися лише вони вдвох.

Єва не знала, що сказати.

Вона опустила очі на теку, яку все ще тримала в руках.

«Колись...»

Це слово чомусь неприємно кольнуло.

Отже, між Дем'яном і Вікторією справді щось було.

— Пробач.

Єва здивовано підняла голову.

— За що?

— За те, що тобі довелося це слухати.

Вона похитала головою.

— Це не твоя провина.

Він мовчки сів у крісло.

Уперше за весь час знайомства він виглядав виснаженим.

— Вона завжди така?

— Коли не отримує того, чого хоче.

— Вона... твоя колишня?

Запитання вирвалося саме собою.

Єва відразу пошкодувала.

— Вибач. Це не моя справа.

Дем'ян не відповідав кілька секунд.

— Була.

Лише одне слово.

Але в ньому було стільки втоми, що Єва більше нічого не питала.

Вона зрозуміла: ця тема завдає йому болю.

Після обіду офіс жив своїм життям.

Хтось обговорював новий контракт.

Хтось сперечався через бюджет.

А Єва ніяк не могла зосередитися.

Перед очима знову й знову поставали слова Вікторії.

«Ти дивишся на неї так само...»

«Дурниці.»

Єва закрила ноутбук.

«Вона спеціально це сказала.»

Але чому тоді серце так дивно стискалося?

Вона не хотіла думати про Дем'яна.

Не хотіла аналізувати його минуле.

Не мала права ревнувати.

Вони навіть не були друзями.

Він був її керівником.

І все ж думка про те, що колись інша жінка займала особливе місце в його житті, чомусь боліла.

— Єво.

Вона здригнулася.

Дем'ян стояв у дверях її кабінету.

— Можеш зайти на хвилину?

Вона мовчки кивнула.

Щойно двері зачинилися, він несподівано сказав:

— Я не хочу, щоб ти вірила словам Вікторії.

Єва уважно подивилася на нього.

— Чому?

Дем'ян зробив повільний вдих.

— Бо вона сказала неправду.

Єва завмерла.

Він ніколи нічого не пояснював.

Ніколи не виправдовувався.

А зараз... він робив це заради неї.

І вона ще не знала, що після цієї розмови між ними вже нічого не буде таким, як раніше.