Глава 17. Фото

Вона сонно потягнулася до тумбочки.

На екрані світилися десятки повідомлень.

Олена «Єво, як тільки приїдеш — одразу зайди до мене.»

Андрій «Не читай новини до офісу. Поговоримо на місці.»

І ще кілька повідомлень від колег.

Серце тривожно стиснулося.

— Що сталося?..

Вона відкрила перше посилання.

На екрані з'явилася стаття одного з інтернет-видань.

«Загадкова супутниця Дем'яна Орлова. Нова кохана чи майбутня дружина?»

Під заголовком було кілька фотографій.

Вони виходять із лікарні.

Дем'ян відчиняє для неї дверцята автомобіля.

Вона дивиться на нього.

Усе виглядало так, ніби між ними давно були стосунки.

— Ні...

Єва відчула, як похололи пальці.

У статті не було жодного слова про лікарню, про маму Дем'яна чи причину їхньої поїздки.

Лише припущення.

Плітки.

Вигадки.

— Це жах...

У приймальні панувала незвична тиша.

Колеги робили вигляд, що працюють, але варто було Єві пройти повз, як вона відчула на собі десятки поглядів.

Олена одразу підійшла до неї.

— Ти як?

— Якщо чесно... не дуже.

— Він уже знає.

— Дем'ян?

Олена кивнула.

— І...

— З самого ранку ні з ким майже не розмовляє.

Єва тихо видихнула.

— Він сердиться?

— Не знаю.

Але це «не знаю» прозвучало набагато страшніше за будь-яку відповідь.

— Він просив, щоб ти зайшла.

Єва відчула, як серце почало калатати.

Вона тихо постукала.

— Заходь.

Його голос був спокійним.

Занадто спокійним.

Дем'ян стояв біля вікна.

На столі лежав планшет із відкритою статтею.

— Ти вже бачила?

— Так.

— Сядь.

Єва мовчки сіла.

Кілька секунд він нічого не говорив.

— Я хочу, щоб ти знала.

Він повернувся до неї.

— Це моя проблема.

Єва нерозуміюче насупилася.

— Через мене журналісти давно шукають будь-який привід написати чергову історію.

— Але тепер вони втягнули й мене.

— Саме тому я й кажу, що це моя проблема.

Вона похитала головою.

— Ні.

Дем'ян здивовано подивився на неї.

— Ми обоє в цій ситуації.

— Єво...

— Не потрібно мене захищати так, ніби я дитина.

Його погляд став уважнішим.

— Я знала, де працюю.

— Не знала.

Він гірко всміхнувся.

— Бо якби знала, двічі подумала б, перш ніж погодитися.

Єва мовчала.

Вона бачила, що він справді звинувачує себе.

І це було набагато болючіше, ніж сама стаття.

— Послухай мене.

Вона вперше сама перейшла на «ти».

І навіть не помітила цього.

— Я не шкодую, що поїхала з тобою до лікарні.

Він завмер.

— Якби час повернувся назад, я зробила б те саме.

Дем'ян дивився їй у вічі.

Довго.

Наче намагався зрозуміти, чи вона говорить щиро.

— Чому?

— Бо тоді тобі була потрібна не помічниця.

— А хто?

Єва ледь усміхнулася.

— Людина, яка просто буде поруч.

У кабінеті запала тиша.

Такої тиші між ними ще не було.

Не незручної.

А теплої.

Її порушив різкий стукіт у двері.

Не чекаючи дозволу, до кабінету зайшла Вікторія.

Вона поклала на стіл роздруковану статтю.

— Вітаю.

Її усмішка була холодною.

— Схоже, тепер про вас говорить усе місто.

Єва відчула, як атмосфера в кабінеті миттєво змінилася.

А Дем'ян повільно перевів погляд на Вікторію.

І в його очах більше не було тепла.

Лише холод, який обіцяв, що ця розмова не закінчиться мирно.