Глава 16. Поруч

Вона ще кілька секунд дивилася йому в очі.

У них більше не було тієї непохитної впевненості, до якої вона вже звикла. Зараз Дем'ян виглядав просто чоловіком, який дуже хвилювався за найближчу людину.

— Поїхали, — тихо сказала вона.

— Ти...

Він замовк.

— Я можу сама повернутися в офіс.

Єва похитала головою.

— Ні. Я поїду з тобою.

— Не потрібно.

— Це не прохання помічниці.

Вона сама здивувалася своїм словам.

— Це прохання людини, якій небайдуже.

Дем'ян мовчав.

Йому варто було відмовити.

Це було б правильно.

Вона — його працівниця.

Він — її керівник.

Особисті переживання не повинні змішуватися з роботою.

Але зараз він несподівано відчув, що не хоче їхати сам.

— Добре, — тихо сказав він.

Дорога до лікарні минула майже в повній тиші.

Дем'ян сидів поруч із водієм, дивлячись у вікно.

Єва сиділа позаду.

Вона кілька разів хотіла щось сказати, але що?

«Усе буде добре»?

Ні.

Вона не знала, чи буде.

І не хотіла говорити порожніх слів.

Тому просто була поруч.

Іноді цього достатньо.

У лікарні їх зустрів лікар.

— Ви син пані Орлової?

— Так.

— Не хвилюйтеся завчасно. Зараз її стан стабільний.

Дем'ян ледь помітно видихнув.

— Що сталося?

— Різко піднявся тиск. Вона вчасно звернулася по допомогу. Ми залишимо її під наглядом на кілька днів.

Напруга, яка стискала Дем'яна весь цей час, трохи відступила.

— Можна до неї?

— Так, але ненадовго.

Він уже зробив крок уперед, коли зупинився.

Обернувся до Єви.

— Ти не зобов'язана чекати.

Вона всміхнулася.

— Знаю.

— Тоді чому залишаєшся?

Єва на секунду замислилася.

— Бо не хочу, щоб після розмови з лікарем ти вийшов у порожній коридор.

Дем'ян нічого не відповів.

Лише довше, ніж зазвичай, дивився на неї.

За двадцять хвилин він повернувся.

Єва сиділа біля вікна з паперовим стаканчиком уже холодної кави.

Побачивши його, одразу підвелася.

— Як вона?

— Уже жартує.

Єва усміхнулася.

— Значить, це добрий знак.

— Лікар сказав те саме.

Вони повільно рушили до виходу.

Коли автоматичні двері лікарні зачинилися за їхніми спинами, Дем'ян раптом сказав:

— Вона питала про тебе.

— Про мене?

— Так.

— Але ми ж бачилися лише один раз.

— Їй цього вистачило.

Єва тихо засміялася.

— І що ти відповів?

Дем'ян на мить замовк.

Він згадав слова матері.

«Ця дівчина дивиться на тебе зовсім не так, як інші. І ти на неї теж.»

Тоді він лише змінив тему.

Бо не знав, що відповісти.

— Сказав, що ти дуже хороший працівник.

Єва всміхнулася.

— Це звучить так офіційно.

— Я не вмію інакше.

Вона подивилася на нього.

— Брешеш.

Дем'ян здивовано підняв брови.

— Чому ти так вирішила?

— Бо сьогодні ти був зовсім іншим.

Він відвів погляд.

— Не люблю, коли мене бачать слабким.

— Я не побачила слабкість.

— А що тоді?

Єва відповіла майже пошепки:

— Людину.

Її слова змусили Дем'яна завмерти.

За багато років він звик, що всі бачать у ньому власника компанії.

Керівника.

Бізнесмена.

А вона...

Вона щойно сказала, що бачить у ньому людину.

І чомусь саме ці слова вразили його сильніше, ніж будь-які компліменти.

Вони мовчки сіли в автомобіль.

Жоден із них не помітив, що на іншому боці вулиці хтось зробив кілька фотографій, на яких Дем'ян і Єва разом виходять із лікарні.

І вже наступного дня ці фотографії могли стати початком проблем, яких вони зовсім не очікували.