Глава 15. Один дзвінок

Учорашня розмова з мамою трохи заспокоїла її. Вона вирішила більше не аналізувати кожен погляд Дем'яна, кожне його слово чи випадкову усмішку.

«Він просто хороший керівник. А я починаю вигадувати те, чого немає.»

Саме так вона повторювала собі, заходячи до приймальні.

— Доброго ранку, — усміхнулася Олена.

— Доброго.

— Пан Орлов уже чекає.

— Уже?

— Схоже, сьогодні щось важливе.

Єва кивнула й постукала у двері.

— Заходь.

Вона ледь помітно усміхнулася.

Він сказав "заходь".

Не "заходьте".

Такі дрібниці ставали небезпечними.

— Доброго ранку... Дем'яне.

Він підняв голову від документів.

— Доброго ранку.

На його обличчі на мить промайнула ледь помітна усмішка.

— Сідай.

Єва слухняно сіла.

— Сьогодні ми їдемо на зустріч із потенційними інвесторами. Це дуже важливі переговори.

— Я все підготувала.

— Я знаю.

Він перегорнув кілька сторінок.

— Саме тому сьогодні я майже не хвилююся.

Єва здивовано подивилася на нього.

— Це... комплімент?

— Констатація факту.

Вона тихо засміялася.

— Від вас це майже комплімент.

Дем'ян мовчки похитав головою, але куточок його губ знову сіпнувся.

Він сам не помітив, як поруч із нею став усміхатися частіше.

І це його насторожувало.

Переговори проходили в одному з конференц-залів готелю.

Єва уважно занотовувала кожну деталь, іноді ловлячи себе на тому, що спостерігає за Дем'яном.

Він був повністю зосереджений.

Упевнений.

Спокійний.

Він умів слухати співрозмовника так, що той починав говорити більше, ніж планував.

«Не дивно, що його так поважають», — подумала Єва.

Раптом телефон Дем'яна завібрував.

Він машинально глянув на екран.

За одну мить його обличчя змінилося.

Холодна впевненість зникла.

Очі стали тривожними.

— Перепрошую.

Він підвівся й вийшов із зали.

Єва ще ніколи не бачила його таким.

Через кілька хвилин переговори завершив Андрій, який також був присутній на зустрічі.

Коли всі почали розходитися, Єва вийшла в коридор.

Дем'ян стояв біля великого вікна, міцно стискаючи телефон.

Вона вагалася.

Підійти?

Чи ні?

Зазвичай він не любив, коли хтось втручався в його особистий простір.

Але зараз...

— Дем'яне?

Він повільно повернувся.

Його погляд був важким.

— Щось сталося?

Кілька секунд він мовчав.

— Маму забрали до лікарні.

У Єви ніби все всередині стиснулося.

— Господи... Що з нею?

— Поки не знаю.

У його голосі вперше не було тієї звичної впевненості.

Лише хвилювання.

Справжнє.

Людське.

Єва не думала.

Просто зробила крок ближче.

— Їдь до неї.

Він мовчки дивився на неї.

— А робота?

— Робота зачекає.

Він гірко всміхнувся.

— Саме це я завжди кажу іншим. Але ніколи не кажу собі.

Єва обережно торкнулася його руки.

Лише на мить.

— Зараз ти не керівник компанії.

— А хто?

Вона тихо відповіла:

— Син, який потрібен своїй мамі.

Дем'ян заплющив очі.

Уперше за багато років поруч була людина, яка не нагадувала йому про обов'язки.

А нагадала про найважливіше.

Він відкрив очі й тихо сказав:

— Дякую, Єво.

І вперше в його голосі вона почула не стриманість.

А вдячність.