Глава 14. Не переходь межу

Я стояла з текою в руках, але не поспішала йти.

Щось не давало мені спокою.

— Можна поставити запитання?

Дем'ян, не відриваючись від ноутбука, коротко відповів:

— Якщо воно стосується роботи.

Я ледь усміхнулася.

— Ви завжди так відповідаєте.

— Бо це працює.

— Тоді це стосується роботи.

Він закрив ноутбук і перевів на мене погляд.

— Слухаю.

— Ви справді не хотіли, щоб я йшла з колегами в кав'ярню... через проєкт?

Його обличчя залишилося незворушним.

— Так.

— Але ми працюємо над ним уже тиждень. Один вечір нічого б не змінив.

Дем'ян кілька секунд мовчав.

— Ви маєте звичку сперечатися.

— Лише коли чогось не розумію.

— І зараз не розумієте?

— Ні.

Він повільно підвівся з крісла.

— Єво, у колективі дуже легко втратити авторитет.

— До чого тут це?

— Ви моя особиста помічниця. Людина, яка знає більше за інших. Якщо ви станете надто близькою з колегами, рано чи пізно хтось почне ставити незручні запитання.

Я замислилася.

У його словах була логіка.

— Ви думаєте, мені почнуть випитувати інформацію?

— Думаю, люди завжди цікавіші, ніж здаються.

Він обійшов стіл і зупинився навпроти мене.

Між нами залишилося менше метра.

— І ще одне.

Я затамувала подих.

— Не всім можна довіряти.

— Ви зараз про Андрія?

— Я зараз про всіх.

Його голос був рівним, але в очах читалося щось незвичне.

Ніби він говорив не лише про роботу.

— Зрозуміла.

— Добре.

Я вже збиралася вийти, коли він несподівано сказав:

— І перестаньте звертатися до мене "пане Орлов", коли ми залишаємося в кабінеті самі.

Я здивовано повернулася.

— Але...

— Ви й так учора називали мене на ім'я.

Щоки миттєво запалали.

Він пам'ятає.

Звісно, пам'ятає.

— Це було... випадково.

— Ні.

Я нерозуміюче подивилася на нього.

— Це було природно.

Від цих слів серце забилося так голосно, що мені здалося, ніби він теж це чує.

— Добре... Дем'яне.

На його обличчі майнула ледь помітна усмішка.

— Ось бачите. Нічого складного.

Увечері, коли більшість працівників уже розійшлися, я закінчувала переглядати пошту.

Телефон завібрував.

Мама.

— Привіт, доню.

— Привіт, мамо.

— Як нова робота?

Я усміхнулася.

— Складна.

— Але тобі подобається?

Я задумалася.

Ще тиждень тому я б відповіла: "Не знаю."

Зараз...

— Так.

— Це чути по твоєму голосу.

Я тихо засміялася.

— Правда?

— Ти давно так не говорила про роботу.

Мама ще трохи розповіла про домашні справи, а потім раптом запитала:

— А керівник у тебе який?

Я завмерла.

Перед очима одразу з'явився Дем'ян.

Його стриманий погляд.

Його рідкісна усмішка.

Його звичка помічати навіть дрібниці.

— Вимогливий, — відповіла я після короткої паузи.

— Це все?

Я усміхнулася сама до себе.

— Ще... дуже складна людина.

— Значить, цікава.

— Мамо...

— Що?

— Не вигадуй.

— Я нічого не сказала.

Після розмови я ще довго сиділа, дивлячись на темний екран телефону.

«Вимогливий. Складний.»

Чому я не сказала "холодний"?

Мабуть, тому що більше так не думала.

А в цей самий час Дем'ян стояв біля панорамного вікна свого кабінету.

Він давно міг поїхати додому.

Але замість цього дивився на світло в приймальні, де ще працювала Єва.

Він чудово розумів, що повинен тримати дистанцію.

Вона — його підлегла.

Він — її керівник.

Такі історії ніколи не закінчуються добре.

Саме тому він дав собі мовчазну обіцянку.

Не переходити межу.

Навіть якщо з кожним днем робити це ставало все важче.