Глава 13. Межі

Учорашній вечір не виходив із голови.

«Добраніч... Дем'яне.»

Я тихо застогнала, ховаючи обличчя в подушку.

— Та що зі мною таке?

Я знала цю людину трохи більше тижня. Він був моїм керівником. Вимогливим, стриманим і майже завжди холодним.

А я вже аналізувала кожне його слово.

«Ми зараз не в офісі.»

Чому він попросив називати його на ім'я?

Просто через те, що робочий день закінчився?

Чи це щось означало?

— Ні, Єво, не вигадуй, — сказала я сама собі, збираючись на роботу. — Він просто ввічливий.

Хоча... слово «ввічливий» Дем'яну Орлову пасувало найменше.

Коли я зайшла до офісу, Олена вже сиділа за своїм столом.

— Доброго ранку.

— Доброго.

Вона уважно подивилася на мене й усміхнулася.

— У гарному настрої?

— А це так помітно?

— Дуже.

Я лише похитала головою.

— Не шукайте прихованого сенсу.

— Добре, не буду.

Але її усмішка говорила про протилежне.

За кілька хвилин двері ліфта відчинилися.

Дем'ян ішов швидким кроком, переглядаючи повідомлення в телефоні.

Я машинально підвелася.

— Доброго ранку, пане Орлов.

Він підняв голову.

Наші погляди зустрілися.

Лише на мить.

— Доброго ранку... Єво.

Чомусь після короткої паузи перед моїм ім'ям серце знову почало битися швидше.

«Припини.»

Я подумки насварила себе.

Близько одинадцятої ми працювали над підготовкою презентації для великого клієнта.

Я сиділа навпроти Дем'яна за довгим столом у переговорній.

Він уважно переглядав слайди.

— Тут потрібно змінити шрифт.

— Добре.

— А тут забагато тексту.

— Зараз виправлю.

Я нахилилася до ноутбука, але в ту саму мить Дем'ян теж потягнувся до екрана.

Наші руки випадково торкнулися.

Усього на секунду.

Я різко відсмикнула долоню.

— Перепрошую...

— Нічого.

Він відповів абсолютно спокійно.

А от я вже не могла зосередитися.

«Чому ти поводишся так, ніби це щось означає?»

Для нього це був звичайний випадковий дотик.

Для мене...

Я навіть не хотіла визнавати, що відчула.

— Ви мене слухаєте?

Я кліпнула.

— Так... вибачте.

Дем'ян уважно подивився на мене.

— Ви сьогодні дуже неуважна.

Щоки запалали.

— Просто погано спала.

Це була лише половина правди.

Він нічого не сказав.

Лише мовчки повернувся до роботи.

Після обіду до кабінету Дем'яна зайшов Андрій.

— Є хвилина?

— Заходь.

Я саме збирала документи й уже хотіла вийти.

— Залиштеся, — сказав Дем'ян. — Це стосується розкладу.

Я знову сіла.

Андрій усміхнувся.

— Бачу, ти вже знайшов собі незамінну помічницю.

— Поки що рано робити такі висновки.

— Не будь таким суворим.

Я відчула, як між ними легко й невимушено ведеться розмова.

Таким Дем'яна я ще не бачила.

Він був спокійнішим.

Навіть... живішим.

— До речі, — Андрій перевів погляд на мене. — У п'ятницю ми всі після роботи збираємося в кав'ярні неподалік. Нічого офіційного. Просто колектив.

— Гарна ідея, — усміхнулася я.

— То прийдеш?

Я вже відкрила рота, щоб відповісти, але почула спокійний голос Дем'яна:

— У п'ятницю Єва працює зі мною допізна.

Я здивовано повернулася до нього.

У графіку цього не було.

Андрій теж помітив це.

— Он як...

Він усміхнувся, але цього разу якось по-іншому.

— Ну, тоді іншим разом.

Коли двері за ним зачинилися, я не втрималася.

— Пане Орлов...

— Так?

— У п'ятницю справді буде багато роботи?

Він спокійно закрив теку.

— Ні.

Я розгублено дивилася на нього.

— Тоді чому ви сказали...

Дем'ян кілька секунд мовчав.

— Бо мені не подобається, коли моїх працівників відволікають у розпал важливого проєкту.

Його відповідь звучала логічно.

Майже.

Але чомусь мені здалося, що це була не вся правда.

І, судячи з погляду, яким Андрій подивився на Дем'яна перед тим, як вийти, він теж це зрозумів.