Глава 12. Те, чого я не мала відчувати

Я ще раз подивилася в бік Дем'яна й Вікторії.

Вони стояли неподалік сцени. Вікторія щось говорила, ледь нахилившись до нього, а Дем'ян уважно слухав, не перебиваючи. Його обличчя, як завжди, нічого не виражало.

Мене це не стосувалося.

Абсолютно.

Я лише його помічниця.

Тоді чому всередині з'явилося таке дивне, неприємне відчуття?

— Ви сьогодні сама?

Я здригнулася.

Поруч зупинився молодий чоловік у темно-зеленому костюмі.

— Перепрошую?

— Бачу, пан Орлов залишив вас на кілька хвилин. Вирішив скласти компанію.

Я ввічливо усміхнулася.

— Дякую, але я нікого не чекаю.

— Тоді хоча б познайомимося. Ігор.

Він простягнув руку.

— Єва.

— Приємно познайомитися.

Ігор виявився напрочуд легким у спілкуванні. Він жартував, розповідав кумедні історії про корпоративні заходи й зовсім не поводився зверхньо, як більшість гостей.

Я навіть засміялася.

— Нарешті ви усміхаєтеся.

— Невже до цього було так погано видно?

— Було видно, що ви почувалися не у своїй тарілці.

— Це правда.

— Звикнете.

— Сподіваюся.

— Єво.

Низький, стриманий голос пролунав зовсім поруч.

Я обернулася.

Дем'ян.

Сам не знаю чому, але його погляд одразу зупинився на руці Ігоря, яка все ще тримала келих майже впритул до мого.

— Пане Орлов, — Ігор привітно кивнув.

— Ігорю.

Між ними ніби пробігла невидима іскра.

Не ворожість.

Швидше... холодна ввічливість.

— Нам час їхати, — сказав Дем'ян, дивлячись лише на мене.

Я здивовано глянула на годинник.

До завершення вечора залишалося ще майже сорок хвилин.

— Уже?

— Так.

Його тон не залишав місця для заперечень.

— Було приємно познайомитися, — сказала я Ігорю.

— Взаємно. Сподіваюся, ще побачимося.

Чомусь мені здалося, що останню фразу він адресував не мені, а Дем'яну.

У машині панувала незвична тиша.

Я дивилася у вікно на вечірнє місто, але думки постійно поверталися до кількох хвилин тому.

Чому він вирішив поїхати раніше?

Через втому?

Чи...

Ні, дурниці.

— Ви образилися?

Я здивовано повернула голову.

— На що?

— На те, що ми раніше поїхали.

— Ні.

Він кілька секунд мовчав.

— Ви погано приховуєте емоції.

Я тихо видихнула.

— Мені просто здалося, що вечір ще не закінчився.

— Для мене — закінчився.

Його відповідь прозвучала коротко.

Я вже хотіла змінити тему, коли він несподівано запитав:

— Що хотів Ігор?

— Нічого особливого.

— Просто познайомитися?

— Так.

Дем'ян ледь кивнув.

— Він любить знайомитися.

Я не зрозуміла, що саме він мав на увазі.

— Це погано?

— Це залежить від людини.

Знову ці загадкові відповіді.

— Ви йому не довіряєте?

Дем'ян повернув голову до вікна.

— Я нікому не довіряю одразу.

Його слова змусили мене замислитися.

Як потрібно було жити, щоб навчитися так відповідати?

Коли автомобіль зупинився біля мого будинку, я вже збиралася виходити.

— Єво.

Я обернулася.

— Так?

— Сьогодні ви добре впоралися.

Усього кілька слів.

Але чомусь саме вони викликали в мене усмішку.

— Дякую. Гарної ночі, пане Орлов.

— Дем'ян.

Я завмерла.

— Перепрошую?

Він дивився прямо перед собою.

— Ми зараз не в офісі.

Моє серце чомусь забилося швидше.

— Добраніч... Дем'яне.

На його губах майнула майже непомітна усмішка.

Я вийшла з автомобіля й зачинила дверцята.

Поки ліфт повільно підіймався на мій поверх, я не могла перестати думати про одне.

«Чому мені так приємно, що він попросив називати його на ім'я?»

А в цей самий час Дем'ян сидів у машині, дивлячись у темне вікно.

Він рідко порушував власні правила.

Ніколи не скорочував дистанцію з працівниками.

Ніколи не забирав помічницю з корпоративних заходів раніше лише тому, що їй приділяв занадто багато уваги інший чоловік.

Він тихо заплющив очі.

— Це погана ідея... — ледь чутно промовив сам до себе.

Але вперше за багато років він уже не був упевнений, що зможе залишитися байдужим.