Глава 10. Плітки

Вчорашній день минув краще, ніж усі попередні. Я вже почала звикати до роботи, а Дем'ян більше не здавався людиною, до якої страшно підійти.

Щоправда, це відчуття зникло рівно через п'ять хвилин.

— Єво, зайди до мене.

Навіть не піднімаючи голови від документів, Дем'ян зрозумів, що я вже прийшла.

— Доброго ранку.

— Доброго.

Він поклав переді мною теку.

— Сьогодні в нас насичений день. О десятій зустріч із партнерами, після обіду — нарада керівників відділів, а о шостій корпоративний благодійний вечір.

Я здивовано підняла голову.

— Благодійний вечір?

— Так.

— Але кілька днів тому ви сказали, що не відвідуєте такі заходи.

— Не відвідую.

— Тоді...

— Цей організовує наша компанія. Якщо мене не буде — рада директорів цього не оцінить.

Я лише кивнула.

— Ви теж будете присутні.

— Я?

— Ви моя помічниця.

— Зрозуміло.

— І ще одне.

Він нарешті відклав ручку.

— На вечорі ви представлятимете не лише себе, а й компанію.

— Я зрозуміла.

— Сподіваюся.

До обіду все йшло за планом.

Я вже збиралася віднести документи до бухгалтерії, коли почула знайомі голоси в кімнаті відпочинку.

— Бачила, як вони вчора повернулися?

— Та хто ж не бачив?

— Кажуть, Орлов навіть обідав із нею.

— Думаєш, між ними щось є?

Я завмерла за дверима.

— Не сміши. Дем'ян Орлов ніколи не змішує роботу й особисте.

— А Вікторія?

— Це інша історія...

Я не стала слухати далі.

Тихо розвернулася й пішла до свого кабінету.

Було неприємно.

Минув лише тиждень, а про мене вже почали пліткувати.

— Ви засмучені?

Я підняла голову.

Дем'ян стояв у дверях.

— Ні.

Він уважно подивився на мене.

— Ви погано брешете.

Я мимоволі всміхнулася.

— Просто почула дещо... не дуже приємне.

— Про себе?

Я здивувалася.

— Як ви зрозуміли?

— Це офіс. Тут або говорять про гроші, або про людей.

Я мовчала.

— І що саме вас зачепило?

— Те, що люди роблять висновки, нічого не знаючи.

Він кілька секунд дивився на мене.

— Якщо ви реагуватимете на кожну плітку, довго тут не протримаєтеся.

— Вам легко говорити. Ви до цього звикли.

— Ні.

Його відповідь прозвучала несподівано.

— Просто одного дня я зрозумів, що не можу контролювати чужі слова. Але можу контролювати власні вчинки.

Я задумалася.

— Дякую.

— За що?

— За пораду.

Він лише коротко кивнув і вже хотів піти, але раптом зупинився.

— До речі...

— Так?

— На благодійному вечорі не відходьте далеко від мене.

— Чому?

— Бо до кінця вечора весь зал уже буде впевнений, що ми зустрічаємося.

Я здивовано розсміялася.

— Ви жартуєте?

На його обличчі з'явилася ледве помітна усмішка.

— На жаль, ні.

І вперше за весь час я зрозуміла, що найбільша проблема роботи з Дем'яном Орловим — це зовсім не його складний характер.

А увага людей, які були готові вигадати цілу історію лише через один спільний обід