Глава 9. Знайомство

У голосі Дем'яна не було роздратування, лише легка стриманість.

Оксана Орлова усміхнулася.

— Не хвилюйся, я не затримаю вас надовго.

Вона знову подивилася на мене.

— Приємно познайомитися, Єво.

— Мені теж дуже приємно.

— Дем'ян рідко приходить сюди з кимось із роботи.

Я краєм ока глянула на нього.

Його обличчя залишалося незворушним.

— Просто збіглося із зустріччю, — коротко пояснив він.

— Звісно, — відповіла жінка, але в її усмішці читалося, що вона не надто повірила.

Запала незручна тиша.

— Як вам працюється з моїм сином? — несподівано запитала вона.

Я мало не вдавилася водою.

— Мамо...

— Що? Мені справді цікаво.

Я тихо засміялася.

— Якщо чесно... непросто.

Оксана засміялася у відповідь.

— Нарешті хоч хтось сказав йому це в обличчя.

Я помітила, як Дем'ян ледь помітно похитав головою.

— Ви перебільшуєте.

— Серйозно? — жінка підняла брову. — Пам'ятаєш, як у шістнадцять років ти складав графік навіть для сімейних вечерь?

Я ледве стримала усмішку.

Дем'ян лише тихо зітхнув.

— Мамо...

— Гаразд, більше не буду.

Вона тепло торкнулася його плеча.

— Бережи себе.

Потім знову звернулася до мене:

— І не дозволяйте йому працювати до ночі щодня.

Я розгублено кліпнула.

— Це навряд чи в моїх силах.

— А шкода.

Попрощавшись, Оксана пішла до свого столика.

Ми мовчки вийшли з ресторану.

У машині панувала тиша.

Я дивилася у вікно, але думками поверталася до цієї короткої розмови.

— Вона вам сподобалася?

Я здивовано повернулася до Дем'яна.

— Ваша мама?

— Так.

— Вона дуже приємна.

Він кивнув.

— Вона вважає, що я занадто багато працюю.

— А хіба ні?

Він перевів на мене погляд.

— Ви теж так думаєте?

— Якщо чесно... так.

— За тиждень роботи ви вже встигли зробити такий висновок?

— Для цього достатньо одного дня.

Кілька секунд він мовчав.

— Усі хочуть навчити мене жити.

— Я не хочу вас навчати.

— Тоді що?

Я трохи помовчала.

— Просто мені здається, що людина не повинна жити лише роботою.

Автомобіль зупинився на світлофорі.

Дем'ян дивився кудись уперед.

— Можливо.

Це було єдине слово.

Але чомусь мені здалося, що він сказав його не для мене.

Швидше... для себе.

Коли ми повернулися до офісу, Олена одразу підійшла до мене.

— Ну як минула зустріч?

— Добре.

— Кажуть, пан Орлов навіть запросив тебе на обід.

Я здивовано подивилася на неї.

— Звідки ви...

— У цьому офісі новини поширюються швидше, ніж електронні листи.

Я тихо засміялася.

— Це був звичайний робочий обід.

— Авжеж.

У цей момент повз нас пройшла Вікторія.

Вона зупинилася лише на секунду.

Її погляд ковзнув по мені, а потім по Дем'яну, який саме виходив із ліфта.

На її губах з'явилася ледь помітна, недобра усмішка.

І я чомусь відчула, що для неї цей обід був далеко не «звичайним».