Глава 8. Поза офісом

Щойно я поставила сумку біля столу, як Олена вийшла з кабінету Дем'яна.

— Єво, сьогодні ви їдете з паном Орловим.

— Куди?

— На зустріч із партнерами.

— Але ж зазвичай...

— Зазвичай він їздить сам. Сьогодні йому потрібна помічниця.

Я кивнула, хоча хвилювання повернулося миттєво.

За пів години ми вже спустилися на підземний паркінг.

Біля чорного автомобіля стояв водій.

Він чемно відчинив задні дверцята.

Я нерішуче сіла всередину.

За мить поруч сів Дем'ян.

У салоні запанувала тиша.

Він переглядав документи на планшеті, а я боялася навіть зайвий раз поворухнутися.

— Ви завжди така мовчазна?

Його запитання пролунало несподівано.

— Ні.

— Тоді чому зараз мовчите?

Я усміхнулася.

— Думаю, будь-хто на моєму місці трохи хвилювався б.

Він відклав планшет.

— Через мене?

— Через роботу.

— Це різні речі.

Я не знайшла, що відповісти.

За кілька хвилин автомобіль зупинився біля сучасної офісної будівлі.

Поки Дем'ян проводив переговори, я сиділа поруч, занотовуючи найважливіші моменти. Зустріч пройшла успішно, і вже за годину ми поверталися до машини.

Та цього разу Дем'ян не поспішав сідати.

— Ходімо.

— Куди?

— Обідати.

Я здивовано подивилася на нього.

— Ви ж казали, що не обідаєте.

— Казав.

— Тоді...

— Сьогодні змінив плани.

Ми зайшли до невеликого ресторану неподалік.

Я почувалася незручно.

— Розслабтеся, Єво.

— Я намагаюся.

— Поки ви дивитеся на мене так, ніби я зараз поставлю вам ще одне робоче завдання, у вас це не виходить.

Я не стримала усмішки.

Офіціант приніс меню.

— Замовляйте те, що любите.

— А якщо це найдорожча страва?

— Тоді мені доведеться працювати ще більше.

Я тихо засміялася.

Дем'ян уперше усміхнувся у відповідь.

Лише на мить.

Але цього вистачило, щоб я зрозуміла: він уміє усміхатися.

І ця усмішка зовсім не була холодною.

Коли ми вже закінчували обід, до нашого столика підійшла елегантна жінка років п'ятдесяти.

— Дем'яне?

Він одразу підвівся.

— Добрий день.

Жінка тепло всміхнулася й перевела погляд на мене.

— Не представиш?

— Це Єва Коваль. Моя помічниця.

Вона простягнула мені руку.

— Дуже приємно. Я Оксана Орлова.

Я на мить завмерла.

Орлова?

Тільки коли Дем'ян сказав:

— Мамо, ми вже збиралися їхати,

я зрозуміла, ким була ця жінка.

І з виразу її очей мені здалося, що вона дивиться на мене не як на звичайну помічницю.