Глава 7. Вікторія

— Не звертай уваги.

Я озирнулася.

Поруч стояла Олена з текою документів.

— На що саме?

— На Вікторію.

— Ви її знаєте?

Олена на мить замислилася.

— У цій компанії її знають усі.

— Вона працює тут?

— Уже ні.

— Тоді чому поводиться так, ніби вона тут господарка?

Олена лише знизала плечима.

— Краще не питай.

Ця відповідь лише розпалила мою цікавість.

Минуло майже сорок хвилин.

За весь цей час із кабінету не долинуло жодного звуку.

Я саме закінчувала відповідати на листи, коли двері різко відчинилися.

Вікторія вийшла швидким кроком.

Її обличчя було напруженим.

Вона навіть не подивилася в мій бік.

Через хвилину двері знову відчинилися.

— Єво.

— Так, пане Орлов.

— Зайдіть.

Я взяла блокнот і увійшла до кабінету.

Дем'ян стояв біля вікна.

Його піджак лежав на спинці крісла, а рукави сорочки були закочені до ліктів.

Вперше він виглядав... втомленим.

— Ви хотіли мене бачити?

— Так.

Він поклав на стіл теку.

— Завтра перенесіть ранкову зустріч на одинадцяту.

— Добре.

— І скасуйте вечерю, яка запланована на п'ятницю.

Я швидко занотувала.

— Причину вказувати?

— Особисті обставини.

Я кивнула.

Запала тиша.

Я вже хотіла вийти, але несподівано запитала:

— Можна дещо спитати?

Він підняв погляд.

— Якщо це стосується роботи.

— Пані Вікторія...

Я не встигла договорити.

— Не стосується.

Його відповідь була короткою.

І дуже холодною.

— Перепрошую.

Я вже зробила крок до дверей.

— Єво.

Я обернулася.

— Так?

— Ніколи не вірте чуткам у цьому офісі.

— Добре.

— Люди люблять вигадувати історії про тих, кого не знають.

На цьому розмова закінчилася.

Ближче до вечора майже всі працівники розійшлися.

Я закривала останній документ, коли почула голос із сусіднього кабінету.

— Новенька?

Я підняла голову.

Переді мною стояв молодий чоловік років тридцяти.

Темне волосся, легка щетина і щира усмішка.

— Так.

— Я Андрій. Фінансовий директор.

Він простягнув руку.

— Єва.

— Уже звикла до нашого начальника?

Я тихо засміялася.

— Не впевнена.

— Це нормально. Ми всі колись його боялися.

— А зараз?

— Зараз теж боїмося.

Я мимоволі розсміялася.

— Але поважаємо ще більше, — додав Андрій уже серйозніше. — Якщо Дем'ян комусь довіряє, то ця людина може бути впевнена: він не залишить її сам на сам із проблемами.

Я задумалася.

Чомусь ці слова зовсім не поєднувалися з образом холодного керівника, який я бачила щодня.

— До речі, — Андрій усміхнувся. — Не бери близько до серця те, що говорять про нього. Половина — неправда, інша половина — перебільшення.

— А яка правда?

Він уже збирався відповісти, коли двері кабінету Дем'яна відчинилися.

— Андрію.

— Так, Дем'яне?

— Звіт готовий?

— Майже.

— Через десять хвилин у мене.

— Буде.

Дем'ян перевів погляд на мене.

— Єво, можете їхати додому.

— Добре. До завтра.

Він лише кивнув.

Виходячи з офісу, я раптом зрозуміла, що за кілька днів ця компанія стала для мене набагато цікавішою, ніж я могла уявити.

І найбільшою загадкою в ній був зовсім не бізнес.

А її власник.