Глава 5. Правила Дем'яна Орлова

Ледь встигла зробити ковток, як задзвонив внутрішній телефон.

— Єво, пан Орлов чекає на вас, — почувся голос Олени.

— Уже йду.

Я поставила каву на стіл і швидко попрямувала до кабінету Дем'яна.

Він сидів за ноутбуком, не відриваючи погляду від екрана.

— Сідайте.

Я мовчки виконала прохання.

За хвилину він закрив ноутбук і нарешті подивився на мене.

— Якщо ви збираєтеся працювати зі мною, повинні знати кілька правил.

Я уважно слухала.

— Перше. Не запізнюйтеся.

— Добре.

— Друге. Якщо виникла проблема — повідомляйте одразу. Не намагайтеся приховати її.

Я кивнула.

— Третє. Не бійтеся ставити запитання. Помилки через мовчання коштують дорожче, ніж зайва хвилина розмови.

Це правило мене здивувало.

Чомусь я була впевнена, що він ненавидить будь-які запитання.

— І четверте.

Він зробив коротку паузу.

— Не намагайтеся мені сподобатися.

Я здивовано кліпнула.

— Я й не збиралася.

Куточок його губ ледь помітно сіпнувся.

— Добре.

— Ви всім новим працівникам це говорите?

— Ні.

— Тоді чому мені?

— Бо більшість людей починає грати роль, коли заходить у цей кабінет.

— А я?

— Ви занадто вперта, щоб прикидатися.

Я не знала, сприймати це як комплімент чи ні.

Решта дня минула набагато спокійніше.

Я вже почала звикати до темпу роботи.

Навіть встигла впорядкувати графік Дем'яна на наступний тиждень.

Близько сьомої вечора офіс майже спорожнів.

Я зібрала речі й уже збиралася йти, коли знову пролунав голос Олени.

— Єво, пан Орлов просить вас зайти.

— Він ще працює?

— Він майже завжди працює до пізнього вечора.

Я лише тихо зітхнула.

Постукала у двері.

— Заходьте.

Дем'ян стояв біля панорамного вікна.

Місто вже потонуло у вечірніх вогнях.

— Ви хотіли мене бачити?

— Так.

Він поклав на стіл теку.

— Перегляньте розклад на завтра. Ви дещо змінили.

Я швидко відкрила документи.

Справді.

Я поставила дві важливі зустрічі майже одночасно.

— Перепрошую... Я не помітила.

— Я знаю.

Я здивовано підняла очі.

— Якби ви не втомилися, такої помилки не було б.

Я мовчала.

— Їдьте додому.

— Але...

— Це наказ.

— А ви?

— Я ще попрацюю.

— Ви взагалі відпочиваєте?

Він кілька секунд дивився на мене.

— Вихід там.

Я зрозуміла, що знову поставила зайве запитання.

— Добраніч, пане Орлов.

— Добраніч, Єво.

Вийшовши з кабінету, я ще раз озирнулася.

Крізь скляні стіни було видно, як він знову сів за ноутбук, навіть не знявши піджака.

Я несподівано подумала, що за холодною стриманістю цієї людини ховається неймовірна самотність.

І чомусь мені стало його шкода.