Глава 3. Перший робочий день

Я все ще стояла посеред кабінету, стискаючи в руках теку з документами.

— Це схоже на жарт.

— Я не жартую на роботі, — спокійно відповів Дем'ян.

— Але ви навіть не знаєте, чи впораюся я.

— Якщо не впораєтеся — звільню.

Він сказав це настільки буденно, ніби говорив про погоду.

Я насупилася.

— Ви завжди такий... привітний?

— Ні. Інакше моя компанія давно б збанкрутувала.

Я ледве стримала усмішку.

— Починаєте завтра о восьмій. Не запізнюйтеся.

— А якщо запізнюся?

— Значить, це буде ваш останній робочий день.

Я зрозуміла, що продовжувати суперечку марно.

— До побачення, пане Орлов.

— До завтра, Єво.

Вперше він назвав мене на ім'я.

Наступного ранку я була біля офісу за двадцять хвилин до початку робочого дня.

Нервувала так, ніби складала найважливіший іспит у житті.

— Доброго ранку, — привіталася секретарка, яку звали Олена. — Не хвилюйтеся, усі через це проходять.

— Через що?

Вона загадково усміхнулася.

— Через перший день із Дем'яном Орловим.

Не встигла я нічого відповісти, як почулися швидкі кроки.

— Пан Орлов уже тут.

Годинник показував сьому сорок три.

— Але ж до початку роботи...

— Він приходить раніше за всіх.

За кілька секунд двері ліфта відчинилися.

Дем'ян ішов коридором із чашкою чорної кави в руці. Він коротко кивнув працівникам і, не зупиняючись, звернувся до мене:

— Заходьте.

Його кабінет за один день не змінився, але сьогодні я почувалася тут ще більш незатишно.

На столі вже лежала товста папка.

— Це ваші обов'язки на найближчий тиждень.

Я відкрила її.

Список здавався нескінченним.

Зустрічі.

Телефонні дзвінки.

Документи.

Перельоти.

Нагадування.

Підготовка презентації.

— Це... все за тиждень?

— За сьогодні.

Я підняла очі.

— Ви жартуєте.

— Уже вдруге за два дні ви питаєте, чи жартую я.

— Бо це неможливо.

— Перевіримо.

Він подав мені планшет.

— Тут розклад. До дев'ятої перенесіть дві зустрічі, підтвердьте участь партнерів у конференції, зв'яжіться з юридичним відділом і знайдіть вільне вікно для переговорів у четвер.

Я кивнула, хоча половину почутого вже забула.

— Щось іще?

— Так.

Я завмерла.

— Навчіться записувати. Пам'ять — ненадійний помічник.

Мені стало ніяково.

— Добре.

Він повернувся до ноутбука, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

До обіду я не присіла жодного разу.

Телефон дзвонив без упину.

Працівники щось запитували.

На пошту щохвилини приходили нові листи.

Я вже починала розуміти, чому попередня помічниця звільнилася.

— Єво.

Я здригнулася.

Дем'ян стояв у дверях мого невеликого кабінету.

— Через десять хвилин зустріч із представниками «NovaTech». Документи готові?

— Майже...

Він подивився на годинник.

— У вас залишилося дев'ять хвилин.

Коли він пішов, я швидко схопила папку зі столу.

У ту ж мить із неї вислизнула ціла стопка документів.

Аркуші розлетілися по підлозі.

— Ні... тільки не зараз...

Я кинулася їх збирати, відчуваючи, як серце шалено калатає.

Перший робочий день лише почався.

А мені вже здавалося, що він ось-ось закінчиться моїм звільненням.