Глава 2. Не така, як усі

— Розкажіть трохи про себе, Єво, — усміхнулася жінка навпроти.

Перші хвилини минули напрочуд легко. Ми говорили про освіту, попередню роботу, досвід, знання мов і навички. Я відчула, як хвилювання поступово відступає.

— Ваше резюме нам дуже сподобалося, — сказала вона, перегортаючи останню сторінку. — Але є одна проблема.

Серце впало.

— Яка?

— Посада, на яку ви претендували, уже зайнята.

Я мовчки кивнула, намагаючись приховати розчарування.

Знову.

Ще одна відмова.

— Проте... — жінка уважно подивилася на мене. — Є інша вакансія.

— Яка саме?

— Особиста помічниця генерального директора.

Я мало не засміялася.

— Перепрошую... Дем'яна Орлова?

— Саме так.

— Думаю, тут якась помилка. У мене недостатньо досвіду для такої посади.

— Це вирішувати не мені. Пан Орлов особисто переглядає кандидатів.

Не встигла я щось відповісти, як двері кабінету відчинилися.

— Пан Орлов просить зайти.

Я застигла.

— Зараз?

— Так.

Коридор до його кабінету здавався нескінченним. З кожним кроком долоні ставали вологішими.

Секретарка мовчки відчинила переді мною двері.

— Проходьте.

Кабінет був величезним, але зовсім не розкішним. Усе стримано, без зайвих деталей: темне дерево, скло, метал.

Дем'ян Орлов стояв біля панорамного вікна, тримаючи в руках теку з моїм резюме.

Він навіть не підняв очей.

— Сідайте.

Я мовчки виконала прохання.

Запала тиша.

Він повільно перегортав сторінки, ніби навмисно змушував мене нервувати.

Нарешті поклав теку на стіл і вперше уважно подивився на мене.

— Чому саме моя компанія?

— Бо тут можна рости як професіонал.

— Неправда.

Я розгубилася.

— Перепрошую?

— Люди приходять сюди через гроші, статус або моє ім'я. Ви — не виняток.

Його слова зачепили.

— Я прийшла працювати. І мені байдуже, як вас називають у журналах.

У кабінеті стало так тихо, що було чути цокання годинника.

Дем'ян повільно відкинувся на спинку крісла.

На мить мені здалося, що я сказала щось зайве.

— Ви завжди така прямолінійна?

— Коли мене звинувачують без причини — так.

На його обличчі ледь помітно сіпнувся кутик губ.

Це навіть не було усмішкою.

Швидше... здивуванням.

— Знаєте, що мені найбільше не подобається в людях?

— Ні.

— Вони говорять те, що я хочу почути.

Я мовчала.

— А ви щойно зробили навпаки.

Він натиснув кнопку на телефоні.

— Олено, зайдіть.

За кілька секунд до кабінету увійшла секретарка.

— Підготуйте документи.

Я нерозуміюче перевела погляд із неї на Дем'яна.

— Для кого?

Він спокійно взяв ручку.

— Для моєї нової особистої помічниці.

— Але... ви ж навіть не закінчили співбесіду.

— Закінчив.

— І цього достатньо?

Він подивився мені просто в очі.

— Мені вистачило п'ятнадцяти хвилин, щоб зрозуміти: або ви втечете через тиждень... або станете найкращою помічницею, яка в мене коли-небудь була.

Я ще не знала, що перший варіант здаватиметься мені значно простішим.