РОЗДІЛ VIII — ПІСЛЯ КАВИ

Макс і Емілі вийшли з кафе.
Вечір теплішав, хоча вітер ніс у собі щось неспокійне.

— Я тебе підвезу, — сказав він, киваючи на свій мотоцикл.
— Серйозно? — усміхнулась вона. — Я ніколи не каталась на такому.
— Значить, час настав.

Вона зніяковіло погодилась.
Макс подав їй шолом, і вже за мить вони мчали пустими вулицями. Ліхтарі миготіли обабіч, а повітря було насичене чимось схожим на свободу.

Він зупинився на пагорбі, звідки видно все місто.

— Гарно, — прошепотіла вона, знімаючи шолом. — У тебе дивний погляд. Наче… ти щось постійно тримаєш у собі.
— Може, так і є, — відповів він. — Але зараз мені просто добре. З тобою.

Вона подивилась на нього:

— Я знаю, що ти бачив багато лайна. Але ти не такий, як думають. Ти глибший.

Він мовчав. І саме в цю мить, коли вона відвернулась до краєвиду...

...позаду нього, в тіні дерева, з’явився він.

Еліазар.
Усе той самий — темний силует, очі, що світяться як вугілля, і сигарета між пальцями.

— Вона тобі подобається? — запитав він, тихо, майже інтимно.
— І що ти від неї хочеш, Максе?

Макс здригнувся.
Емілі цього не помітила. Вона дивилась на місто.

— Відвали, — прошепотів Макс, не озираючись.
— Ні, друже, я тут, щоб нагадати: усе має ціну. Навіть ніжність. Навіть прості речі.

Макс стиснув кулаки.
Але коли озирнувся — Еліазара вже не було.

— Все добре? — запитала Емілі, дивлячись на нього.
— Так. Просто вітер. Дивно холодний.