Розділ 12. Прозріння.

Марина в темряві коридору раптом сильно спіткнулася об тонкий аркуш паперу. Він лежав просто на брудній підлозі передпокою. Дівчина ледь не впала від несподіванки. Вона роздратовано й голосно зітхнула після важкого робочого дня. Потім повільно нахилилася вниз, щоб негайно підняти його і викинути. Але в цю саму мить вона раптово завмерла на місці.

Поряд на підлозі самотньо лежав ще один точно такий самий аркуш.
І ще один трохи далі біля стіни.
І ще.
І ще декілька в темряві.

Цей білий папір тепер був буквально усюди навколо неї. Він повністю покривав собою всю підлогу квартири. Це було схоже на чистий сніг після сильної нічної заметілі в лісі. Аркуші лежали абсолютно хаотично, без жодного видимого напрямку, без найменшого логічного порядку. Саме так, як вона завжди найбільше не любила в житті. Так, як вона сама собі вже дуже давно не дозволяла жити через роботу. Порядок був її богом.

Марина обережно взяла свій перший піднятий аркуш до рук. Вона уважно подивилася на нього під тьмяним світлом.

І спочатку вона навіть не змогла чітко зрозуміти, що саме вона бачить на цьому малюнку.

Це були людські очі.
Її власні очі.

Вона впізнала їх на малюнку абсолютно одразу. Богдан передав їхню знайому форму, особливий розріз, ледь помітний гарний вигин її повік. Богдан завжди раніше малював її портрети саме так. Дуже уважно, неймовірно ніжно. Здавалося, ніби він під час малювання торкався кінчиком олівця не просто білого паперу, а самої її внутрішньої жіночої суті.

Але цього разу все на малюнку було абсолютно інакше.

Колишнє красиве небо з його портретів повністю зникло.

На цьому новому малюнку взагалі не було живого світла. Не було колишньої ніжної блакиті. Те прекрасне середовище, що колись у його роботах було мирним небом, тепер перетворилося на страшний відкритий космос. Він був безкрайнім, неймовірно далеким і дуже холодним. Це була суцільна чорна глибина. Вона була хаотично усіяна гострими уламками світла, які взагалі ніяк не гріли душу. Далекі зірки тепер виглядали на папері зовсім не як символи надії. Вони здавалися маленькими точками повного відчаю. Точками, які хтось безжально розкидав у цій крижаній порожнечі.

Вона тремтячими пальцями взяла з підлоги другий аркуш.
Там були зображені точно ті самі очі.
Вона підняла третій — і там знову були вони.

Це повторювалося десятки разів поспіль. Очі дивилися на неї з різних ракурсів, у абсолютно різному емоційному стані.

Десь вони були намальовані широко розплющеними, ніби в страшному німому крику про допомогу.

Десь — напівзаплющеними, неймовірно втомленими, повністю відчуженими від усього світу.

Десь — абсолютно порожніми. Без жодного дна. Без будь-якої живої відповіді.

Марина безсило опустилася на коліна прямо на холодну підлогу коридору просто серед усіх цих страшних малюнків. Її серце в грудях стискалося так сильно, ніби хтось сторонній повільно й дуже методично затягував навколо нього міцний зашморг.

Це все зараз намальовано зовсім не про мене, — відчайдушно хотіла сказати вона сама собі вголос. Вона намагалася захиститися від правди.

Але всі потрібні слова намертво застрягли в її горлі.

Бо це насправді було намальовано саме про нього.

Про те, як він страшно її бачить тепер через цю кризу.

Про те, як неймовірно далеко вона сама останнім часом відійшла від нього в роботу.

Про той страшний людський холод, що вже повністю оселився між ними в цій квартирі. Холод, який врешті-перед проріс у його творчих руках цими нервовими лініями та чорними тінями.

Вона раптом чітко зрозуміла одну річ. Ці похмурі малюнки на підлозі її зовсім не лякали своєю темрявою.

Вони щосили кричали до неї.

Вони кричали абсолютно без жодних егоїстичних вимог.

Без будь-яких прикрих докорів на її адресу.

Вони кричали тим сильним людським болем, якому він так і не зміг вчасно дати звичайних слів у розмові.

Марина міцно притисла один аркуш до своїх грудей. Її рівне дихання вмить сильно збилося. Вперше за дуже довгий час вона взагалі не шукала логічного рішення проблеми. Не будувала в голові новий чіткий план дій. Не рахувала в умі можливі варіанти розвитку подій.

Вона просто на власні очі бачила його зруйновану душу.

Це велике прозріння прийшло до неї зараз зовсім не як швидкий спалах блискавки серед неба. Воно прийшло як тиха, абсолютно невідворотна й страшна ясність розуму.

Вона зараз втрачала в цій квартирі зовсім не свого коханого чоловіка.
Вона стрімко втрачала їхній останній живий зв’язок.

І якщо вона зараз у цю хвилину знову обере свій звичний контроль і роботу — цей її внутрішній космос навколо стане остаточно порожнім. Вона залишиться зовсім одна.

Звичайні сльози для Марини завжди були занадто великою, недозволеною розкішшю в житті.

Сльози для неї завжди означали ганебний внутрішній страх.

Сльози прямо означали повну й безповоротну втрату її залізного контролю.

Сльози означали неприпустиму слабкість. Це було те єдине почуття, якого вона ретельно навчилася ніколи не дозволяти собі ще задовго до зустрічі з Богданом. Життя виховало її суворою.

Вона завжди вміла ідеально стримувати свої емоції. Вміла сильно стискати зуби під час проблем. Вміла гордо випрямляти спину перед ворогом. Вміла сміливо брати на себе всю відповідальність і впевнено йти далі. Там, де всі інші жінки зазвичай просто плакали від безсилля, вона спокійно рахувала цифри в умі. Там, де інші люди ламалися під тиском обставин, вона швидко будувала свою нову надійну систему захисту.

Але зараз її залізна система дала повний і незворотний збій. Вона більше не працювала.

Гарячі сльози підступили до очей абсолютно несподівано, навіть якось зрадницьки для неї. Це не було схоже на звичайну жіночу істерику. Вони піднімалися тихо, дуже глибоко, з самого низу її душі. Ці сльози зовсім не рвалися бурхливо назовні. Вони повільно й невблаганно наповнювали її зсередини. Це було схоже на холодну воду, яка швидко підіймається у повністю затопленому підвальному приміщенні.