Розділ 11. Точка неповернення

Богдан  повністю перестав хоч щось відчувати. Це страшне заціпеніння душі прийшло до нього зовсім не одразу. Усе відбувалося максимально поступово. Це було схоже на те, ніби хтось сторонній повільно й байдуже вимикав один за одним усі життєві сигнали в його тілі. Спершу з його серця повністю зникло колишнє людське тепло. Потім так само непомітно зникло й усе прикре холоднувате почуття образи. Його фізичне тіло ще цілком нормально існувало в просторі квартири. Але воно більше взагалі ніяк не повідомляло хлопцю, як саме йому бути далі в цьому великому жорстокому світі. Зв'язок із реальністю остаточно перервався.

Звичайний фізичний голод теж повністю зник. Це сталося зовсім не тому, що він регулярно і добре їв протягом дня. А лише тому, що сама природна потреба в їжі раптом повністю втратила для нього будь-який первісний сенс. Навіщо годувати тіло, якщо всередині все давно померло.

Він міг тепер сидіти на одному місці годинами поспіль. При цьому хлопець узагалі не змінював своєї пози. Він абсолютно не помічав, як сильно німіють його босі ноги на підлозі. Не відчував, як важко затікають його худі плечі. Звичайне людське дихання зараз відбувалося ніби саме по собі. Воно йшло на повному автоматі, абсолютно без будь-якої його усвідомленої участі. Його стомлене серце працювало суто за старою інерцією. Воно стукало в грудях, як якийсь забутий старий механізм, який просто випадково забули вчасно вимкнути з розетки.

Жодних живих думок у його голові більше не було.
Там не виникало колишніх тривожних думок про майбутнє.
Там не з'являлося важких спогадів про минуле.
Взагалі жодних.

Усередині його голови зараз постійно був лише один суцільний чорний екран. Він був дивовижно гладким. Абсолютно без жодних помітних тріщин. Без найменших живих відблисків світла. Такий самий тотальний чорний екран тепер існував і навколо нього в усій цій порожній кімнаті.

Який зараз надворі день чи яка саме ніч — для нього більше не мало жодного практичного значення.

Яскраве сонце, далекі нічні зорі та холодний місяць спокійно існували десь далеко за межами цього замкненого простору. Але вони більше взагалі ніяк не торкалися його змерзлої шкіри. Його колишній світ повністю втратив свій звичний ритм. Час більше взагалі не рухався вперед по хвилинах. Він просто повністю розчинився в цій кімнаті, як крапля чорнила у воді.

Для нього тепер взагалі не існувало поняття «вчора».
Так само повністю зникло й поняття «завтра».
Навіть саме коротке слово «зараз» більше не мало для Богдана жодних чітких обрисів.

Навколо нього була тільки одна суцільна тиша.
Неймовірно густа.
Дуже важка для сприйняття.
Абсолютно безкінечна в просторі й часі.

Ця глуха тиша квартири тепер його зовсім не лякала. Вона не викликала в ньому паніки чи бажання втекти.

Але вона так само більше й не заспокоювала його зранену душу. Вона не дарувала довгоочікуваного мирного спокою після кризи.

Вона просто невідворотно була поруч із ним щомиті. Ця тиша стала для нього єдиним постійним середовищем, в якому він зараз фізично перебував. Вона була схожа на глибоку темну воду. Вода просто тримає його нерухоме тіло на поверхні, абсолютно не питаючи при цьому в людини, чи хочеш ти взагалі плисти кудись далі. Чи є в тебе на це сили.

У цій абсолютній тиші в його уяві більше взагалі не виникало жодних художніх образів.

У голові не було чути жодних слів.

Там більше не лунали жодні знайомі голоси.

Навіть його сильний душевний біль раптом повністю перестав приходити вечорами. Бо для виникнення будь-якого болю людині завжди потрібен бодай якийсь мінімальний контакт із цим світом. А Богдан зараз був повністю від’єднаний від усіх живих каналів. Його внутрішній кабель було повністю вирвано з м'ясом.

Він зараз узагалі нічого не думав про Марину.

І це відбувалося зовсім не тому, що вона назавжди зникла з його життя чи пішла до іншого.

А лише тому, що будь-які людські думки в його мозку взагалі перестали формуватися. Процес мислення повністю зупинився.

Усе його колишнє яскраве творче «я» раптом стало дивовижно пласким. Воно тепер не мало жодної внутрішньої глибини. Повністю втратило свої чіткі краї.

Здавалося, ніби хтось невидимий просто стер гумкою останню тонку межу між ним і цією навколишньою порожнечею. Він сам став частиною цієї порожнечі на кухні.

І в цій глибокій ментальній темряві для нього більше взагалі не було жодного відчуття падіння вниз.

Бо падати хлопцю насправді було вже абсолютно нікуди. Все закінчилося.

Він уже й так тривалий час перебував на самому глибокому дні своєї депресії.

Або, можливо, ніякого чіткого дна в цій порожнечі насправді взагалі не існувало. І він просто нескінченно висів у невагомості серед темряви.

Перед очима залишався лише один суцільний чорний екран.

Він панував глибоко в його голові.

І він так само надійно панував навколо нього в цій квартирі.

І була лише одна глуха тиша, яка тривала для нього набагато довше, ніж будь-яка найдовша похмура ніч у цьому місті. Це був стан повної внутрішньої смерті за життя. Його творча та людська сутність повністю розчинилися в темряві, не залишивши після себе жодного сліду на папері.