Розділ 10. Занурення в темряву

З того самого пам'ятного вечора він остаточно перестав чекати її повернення. Хлопець більше не намагався вираховувати хвилини.

Перестав взагалі планувати їхні спільні вихідні.

Перестав показувати Марині свої нові художні ескізи одразу після їх створення.

Він зовсім не образився на дівчину через її нічні слова. Він просто внутрішньо відійшов на далеку відстань. Хлопець залишив їй максимум вільного простору. Він зробив це так, як тільки вмів і міг у цій ситуації.

Марина ж, навпаки, сприйняла цю раптову зміну та нову тишу як велике полегшення для своєї роботи.

Він більше ніяк не заважає їй своїми розмовами. Значить, у їхніх стосунках усе абсолютно гаразд. Можна спокійно працювати далі.

Та їхній спільний дім, який ще дуже недавно так красиво дихав разом із ними, тепер став суто функціональним. Він перетворився на місце для ночівлі.

Зручним для життя. Абсолютно правильним.

І водночас дивно, моторошно порожнім усередині.

Їхня криза так і не вибухнула гучним скандалом чи бттям посуду.

Вона просто дуже тихо й непомітно оселилася між ними двома. Вона стала повноправною господаркою квартири.

Богдан знову дуже довго сидів на кухні в повній темряві. Лише один невеликий нічник над кухонною мийкою кидав своє тьмяне світло навколо. Воно падало на дерев'яний стіл. На його чашку з давно охололим чаєм. На його великі руки. Це були ті самі руки, що зазвичай звикли тримати простий олівець дуже впевнено. Точно виводити кожну лінію на папері. Малювати без жодного зайвого тиску на грифель. Тепер ці пальці безсило лежали на стільниці.

У всьому великому домі було дивовижно тихо. Але це не було спокійно. Це було саме порожньо.

Тиша в кімнатах більше не була затишною чи теплою для хлопця. Вона раптом стала дуже холодною. Вона нагадувала собою пустий космічний простір між двома близькими людьми. Вони фізично все ще перебували поруч в одній квартирі. Але ментально вони вже давно не були разом.

Він уважно прислухався до звуків навколо. З боку спальні долинав ледь чутний, монотонний стукіт клавіш комп'ютера. Марина знову працювала. Знову сиділа перед екраном.

І Богдан усе частіше ловив самого себе на одній страшній думці. Цей сухий пластиковий звук клавіатури ранить його душу набагато сильніше, ніж будь-який голосний крик чи злість.

Я ж сам обіцяв їй ніколи не заважати, — постійно повторював він собі вголос у темряві.

Я ж уже повністю дорослий чоловік. Я ж усе чудово розумію. Знаю, що таке професійна відповідальність. Розумію, що таке важливі контракти. Постійна робота. Сувора життєва реальність бізнесу.

Але цей логічний розум зараз абсолютно не грів його змерзле серце.

Він сумно дивився на порожній стілець навпроти себе. Це був той самий стілець, на якому вони ще недавно так щасливо сиділи довгими вечорами. Разом пили теплий чай. Спокійно мовчали вдвох після важкого дня. Тепер цей дерев'яний стілець стояв абсолютно порожній. Як і всі його наступні вечори без неї. Як і він сам у цю важку хвилину повної самотності.

Коли саме ми непомітно перестали бути цим єдиним «ми»?

Це сталося зовсім не різко. Не через якийсь великий конфлікт.

А ось так… абсолютно непомітно для них обох. Так, як повільно й поступово стирається графітний олівець із паперу від надмірного, постійного тертя гумкою.

Йому зараз зовсім не бракувало її фізичного тіла поруч у ліжку.

Йому катастрофічно бракувало її живої присутності в його житті.

Того, як вона особливим чином дивилася на нього. Того, як вона уважно слухала його довгі розповіді про тонкі лінії та глибокі тіні на малюнках.

Того, як вона щиро сміялася з його іноді незграбних домашніх жартів.

Того, як вона просто була поруч із ним. Без цього вічного поспіху кудись. Без постійного невидимого годинника у своїй голові.

Він усе частіше ловив себе на одній жахливій, забороненій думці.

Може, я вже давно став для неї просто звичайним фоном у цій орендованій квартирі? Став як зручні меблі в передпокої. Як звичайна побутова зручність. Як корисна домашня тиша, що абсолютно не заважає їй продуктивно працювати над контрактами.

Саме це усвідомлення боліло хлопцю найбільше. воно випалювало все зсередини.

Він зовсім не ревнував її до інших реальних чоловіків.

Не ревнував її навіть до самої роботи як такої.

Він сильно ревнував її до того часу, якого в нього більше ніколи не було. Час було безповоротно втрачено.

І ще — він сильно ревнував до тієї колишньої Марини. Тієї дівчини, що тепер надійно залишалася десь далеко у її складних графіках, нічних дзвінках та термінових дедлайнах. Тієї Марини, яка колись уміла бути дивовижно живою та теплою. Але зараз вона ніби повністю зникла за холодним склом екрана ноутбука.

Богдан повільно підвівся зі свого стільця. Він тихо пройшовсь по темній квартирі. Рукою торкнувся холодного підвіконня. Провів пальцями по корінцях книг на полиці. Торкнувся великої папки зі своїми художніми ескізами. На столі продовжували стояти їхні дві чашки. Їх було дві, але користується тепер здебільшого лише одна — його власна. Чашка Марини покривалася пилом.

Формально це все ще був їхній спільний дім.

Але дім без людського тепла швидко перетворюється на звичайне порожнє приміщення. На чотири бетонні стіни.

Я ж насправді не прошу від неї занадто багато, — гірко подумав він.

Лише хочу, щоб мене тут чекали точно так само сильно, як я сам щодня чекаю на неї.

Він абсолютно не знав, як саме сказати їй про цей свій сильний біль.

Не знав, як зробити це так, щоб знову не завдати їй зайвого болю.

Не знав, як у цій ситуації остаточно не зрадити самого себе та свої принципи.

Тому він знову просто обрав своє перевірене мовчання.

Він закрився в собі, як колись робив це в парку.

Як робив це завжди у своєму житті під час важких моментів.

Богдан знову сів за кухонний стіл. Він дістав чистий аркуш паперу та свій простий олівець. Тонкі лінії під його пальцями лягали на папір дивовижно рівно. Це відбувалося майже механічно, без участі душі.