Розділ 9. Криза

Марина знову повністю занурилася у виконання нового великого контракту. Його головна особливість була дивовижно проста й неймовірно жорстка водночас. Усі їхні іноземні партнери постійно жили в зовсім іншому часовому поясі. Великі компанії працювали за своїм локальним часом. І те, що для них був звичайний робочий ранок, для Марини автоматично ставало глибокою ніччю. Почалися нескінченні дзвінки після опівночі. Важливі листи приходили о другій годині. Термінові робочі правки вимагали негайної уваги о четвертій ранку.

Це зовсім не була якась дурна примха керівництва. І це не була тимчасова побутова незручність. Це була головна обов’язкова умова співпраці. Правила гри були дуже суворими. Або ти постійно перебуваєш тут, на зв’язку, або твоє перспективне місце миттєво займає хтось інший. Конкуренція на ринку виявилася колосальною.

Марина прийняла це важке рішення абсолютно мовчки. Вона зробила це звично для себе. Без жодних довгих обговорень чи порад із близькими. Вона знову закрилася у своїй мушлі.

Вона панічно боялася втратити свою улюблену роботу. І вона так само сильно не хотіла втратити їхній новий затишний дім із Богданом. Дівчина розривалася навпіл між двома світами.

Принаймні саме так їй тоді здавалося у своїй голові. Вона вважала, що зможе витримати все самотужки.

Однієї темної ночі Богдан раптово прокинувся від дивного світла. Він повільно розплющив очі й повернув голову.

Це світло у спальні не було занадто різким чи яскравим. Воно було швидше якимось чужим для цієї кімнати. Абсолютно невчасним. Це було холодне світло, яке взагалі не повинно було перебувати тут. Не в їхній спільній спальні. Не в цій пізній нічній годині. Не в цьому теплому домі. Воно руйнувало всю магію затишку.

Марина сиділа за своїм робочим столом. Її спина була сильно згорблена. Здавалося, ніби якісь невидимі важкі обставини сильно притискали її зверху до самої землі. Великі навушники дуже щільно обіймали її голову. Вони повністю відрізали дівчину від усього навколишнього світу. Від усього того, що зараз ніяк не вміщалося в її маленький яскравий екран ноутбука. Її плечі були неймовірно напружені. Щелепи були стиснуті так сильно, що тонкі м’язи під шкірою обличчя ледь помітно сіпалися від нервів. Тонкі пальці рухалися швидко, дуже нервово по клавіатурі. Вони на мить зупинялися. Зависали в повітрі. Потім знову швидко били по пластикових клавішах. Чутні були лише сухі тихі клацання.

Вона зараз виглядала так, ніби її тут тримали силоміць під вартою. У ній не залишилося колишньої легкості.

Богдан тихо стояв у дверному проході спальні й узагалі не рухався. Він заворожено спостерігав за цією сценою.

Йому раптом здалося, що якщо він зараз зробить бодай один крок уперед — щось дуже важливе між ними остаточно зламається. Тендітна нитка довіри лопне.

Вперше за весь час їхнього знайомства в ньому з’явилося одне дивне відчуття. Воно було новим і ще не мало своєї точної назви.

Це не були звичайні чоловічі ревнощі до роботи.
Це не була якась дитяча образа на брак уваги.
Це було значно гірше.

Він ніби фізично перебував у її домі — але водночас відчував, що його зовсім немає в її реальному житті. Він став просто тінню в цій кімнаті.

— Ти знову працюєш? — його голос прозвучав дуже тихо, майже обережно. Хлопець говорив так, ніби це був легкий дотик пальців до болючого свіжого синця. Він боявся зробити їй ще гірше.

Марина від несподіванки різко здригнулася всім тілом. Вона злякалася цього звуку. Це сталося різко. Здавалося, ніби її силоміць витягли з величезної глибини океану без попередження. Вона не відразу зорієнтувалася в просторі кімнати. Дівчина повільно зняла свої навушники.

— Так… ще трохи. Це важливо. — її голос був сухим і дуже втомленим.

— Ти казала, що сьогодні буде спокійніше. — Богдан зробив крок ближче до столу. Він дивився на неї з надією.

Вона навіть не подивилася на нього у відповідь. Марина продовжувала тримати голову повернутою до комп’ютера.

Холодний екран зараз був для неї набагато важливішим за живу людину поруч.

— Плани змінилися. — коротко кинула вона, продовжуючи швидко читати нові рядки звіту.

— Ти могла б сказати. — Богдан опустив свої руки. Йому стало дуже боляче від цієї байдужості.

Марина важко зітхнула. Вона зробила це неймовірно втомлено. В її зітханні навіть не було живого роздратування чи злості на нього. Усе було набагато гірше. Це відбулося абсолютно автоматично. Як у робота.

— Богдане, я не можу кожен раз усе пояснювати. Так треба. Це робота.

Ця холодна фраза важким каменем упала між ними в напівтемній кімнаті. І вона зовсім не розбилася на шматки.

Вона просто лягла на підлогу. Важко. Холодно. Створюючи нову глуху стіну між двома людьми.

Богдан просто мовчав. Він не знав, що на це відповісти.

У його грудях у цей момент стискалося все так сильно, ніби хтось сторонній повільно зводив навколо серця металевий обруч. Фізично повітря в кімнаті цілком вистачало для вдиху. Але дихати цим холодним повітрям йому зараз зовсім не хотілося. Настала повна апатія.

— Я зрозумів, — тихо сказав він нарешті після довгої важкої паузи.

І це була найбільша неправда в його житті.
Він абсолютно нічого не зрозумів. Навіщо так нищити себе? Заради чого?
Він просто морально відступив. Хлопець розвернувся і тихо вийшов із кімнати в темряву коридору.