Розділ 4 . Зустріч

Розділ 4. Зустріч

За кілька днів Марина знову прийшла на це місце. Вона сиділа на їхній спільній лавці. Дівчина уважно розглядала людей навколо. Повз неї проходили десятки чужих облич. Хтось поспішав на роботу. Хтось просто гуляв під теплим сонцем. Але Марина вперше за довгі роки нікуди не поспішала. Вона зараз зовсім не працювала. Вона не рахувала складні цифри. Вона не планувала свій наступний день.

Дівчина лише чекала. Це дивне відчуття було новим для неї. І це саме по собі було серйозним порушенням її внутрішніх правил. Раніше вона вважала очікування марною тратою цінного часу. Але сьогодні все змінилося. Контроль повільно здавав свої міцні позиції.

Вона вірила у свій внутрішній голос. Він прийде. Обов’язково прийде. Це станеться сьогодні. Навіть просто зараз. Серце дівчини забилося трохи частіше. Вона вдихала прохолодне повітря парку.

Богдан з’явився з боку далекої алеї. Його кроки були тихими й невпевненими. Він побачив її здалеку. Хлопець підійшов ближче. Потім дуже обережно присів на самий край лавки. Він тримав дистанцію. Здавалося, хлопець сильно боявся злякати цю тендітну мить. Атмосфера навколо них була майже чарівною.

— Доброго дня, — сказала Марина. Її голос прозвучав м’яко.

— Доброго, — відповів він. Хлопець помітно хвилювався.

— Гарний сьогодні день.

— Так… гарний.

Між ними раптом повисла довга пауза. Але вона не була порожньою чи гнітючою. Ця тиша була радше наповненою багатьма думками. То були несміливі, чисті думки. Жоден із них ніяк не наважувався озвучити їх уголос. Вони просто сиділи поруч і відчували присутність одне одного.

Марина весь цей час тримала в руках невеличкий пакунок. Він був акуратно загорнутий у гарний подарунковий папір. Дівчина готувалася до цієї миті. Внутрішній контроль тихо підказував їй: зараз. Настав правильний час для дії. Вона повернулася до хлопця і простягнула йому згорток.

— Це вам. Подарунок. У відповідь.

Богдан прийняв пакунок із неймовірним трепетом. Його пальці обережно торкнулися паперу. Хлопець ніби боявся зробити будь-який різкий рух. Він не хотів зіпсувати цей момент. Він почав повільно розгортати стрічку. Папір тихо зашуршав. Всередині виявилася тонка коробка.

— Це… олівці.

— Так, — кивнула Марина. Вона уважно дивилася на його реакцію. — Адже вони вам потрібні?

Він подивився на набір професійних олівців. Потім перевів погляд на дівчину. Його обличчя освітила посмішка. Він усміхнувся — щиро, по-дитячому. У цій посмішці не було жодної фальші. Тільки чиста радість.

— Так. Дякую.

Знову наступила коротка пауза. Богдан тримав коробку в руках. Потім його очі спалахнули особливим світлом. Натхнення вимагало виходу.

— Я хочу вам показати дещо.

Хлопець швидко нахилився до свого рюкзака. Він почав щось наполегливо шукати всередині. Його руки швидко перевертали старі папки, великі блокноти та окремі чисті аркуші. Там був справжній творчий безлад. Нарешті він знайшов те, що шукав. Богдан дістав один аркуш і простягнув їй цей папір.

— Ось. Цей малюнок.

Марина взяла білий аркуш у свої руки й відразу завмерла. Дихання дівчини на мить перехопило.

Вона дивилася на себе — і водночас ні. Це було дивно. Її знайоме обличчя дивовижним чином проступало з навколишнього пейзажу. Тонкі тіні старих дерев плавно переходили в лінії її щік. Глибоке озеро гарно віддзеркалювалося в її очах. Безкрає небо легким дотиком торкалося її чола. Вона була не просто намальована. Вона була частиною всього цього простору. Вона не була окремою самотньою фігурою, що постійно бореться з цим жорстоким світом. Малюнок випромінював гармонію.

Я такою себе не бачу, — промайнуло в її голові. Ця думка вразила дівчину до глибини душі. Вона звикла бачити в дзеркалі сувору бізнес-леді. Жінку в захисній масці.

— Вам не подобається? — тихо запитав Богдан. Його голос тремтів від хвилювання.

Хлопець помітив її довгу мовчанку. Він уже був повністю готовий почути суворе «ні». Він був готовий відступити назад. Готовий знову довіритися своїй звичній тиші та самотності.

Марина повільно підняла на нього свій погляд. Вона дивилася прямо в його теплі очі.

— Ні, — сказала вона після паузи.

І він сильно напружився. Хлопець опустив плечі й приготувався до найгіршого. Він затамував подих.

— Мені не подобається… — вона важко ковтнула повітря, намагаючись заспокоїти серце, — що я звикла бачити себе інакше.

Вона знову опустила очі й подивилася на малюнок. Пальці міцно тримали краї паперу.

— Тут я жива, — додала тихо. Її голос став зовсім м’яким. — Без захисту. І це… лякає.

Вона зрозуміла, що цей хлопець зміг зазирнути в її душу. Він побачив її справжню суть за товстою стіною контролю. Вона повільно повернула йому аркуш. Але Марина не відпустила папір одразу. Їхні пальці на одну коротку мить торкнулися одне одного. Це був легкий, але дуже гарячий контакт.

Суворий контроль у її голові зробив помітний крок назад. Він більше не захищав її від усього світу.

Справжня довіра — уперше за довгі роки — зробила рішучий крок уперед. Вона зайняла вільне місце в її серці.

Марина затримала свій погляд на малюнку ще на одну мить. Вона дивилася на лінії олівця так, ніби боялася важливої речі. Вона думала, що цей прекрасний образ зникне, щойно вона на мить кліпне очима. Але малюнок залишався реальним.

— Ви… ви мене так побачили? — її голос був дуже тихий. У ньому зовсім не було звичної впевненості керівника. Пропав залізний тон. — Це неймовірно.

Вона зробила ще одну коротку паузу. Дівчина глибоко вдихнула і нарешті зібралася з думками. Потрібно було сказати важливі слова.

— Можна я залишу цей малюнок собі? Будь ласка. — в її словах звучало щире прохання.

Богдан подивився на неї й усміхнувся. Не широко, без зайвих емоцій. Посмішка була спокійною, з великим полегшенням. Головний страх хлопця повністю зник. Його роботу оцінили та прийняли.