Розділ 2. Напередодні

Вони познайомилися випадково. У парку.

Богдан сидів на лавці, роблячи штрихи на папері. Його руки плавно водили олівець по листу, створюючи світ, який існував тільки тут, на цьому клаптику паперу. Він не помічав ні шуму міста, ні перехожих. Світ навколо був лише фоном для його творчості.

Марина присіла на ту ж лавку, тримаючи каву і телефон. Вона вирішувала чергову проблему, стежила за цифрами, термінами і повідомленнями, її думки текли швидко, логічно, без перерви.

Він підняв очі й помітив її лише мить, але ця мить тривала довше, ніж він міг уявити.
Хто ця жінка, що так спокійно і впевнено тримає світ у своїх руках? — подумав Богдан, майже не відриваючись від ескізу.

Вона помітила його, і щось у його спокої зупинило її потік думок. Цей чоловік… він не квапиться, не намагається вирішити все зараз і тут. А його очі… ніби бачать щось інше, — подумала Марина, ковтаючи гірку каву.

Це не було кохання з першого погляду.

Богдана дратувала дівчина, що порушувала його натхнення. Вона сіла на лавку занадто близько, постійно дивлячись у телефон і нахабно попивала каву, створюючи шум для його думок. Чому люди завжди так вторгаються у простір іншого? — подумав він, затискаючи олівець міцніше, намагаючись відгородитися від її присутності.

Їй не сподобався молодий юнак у несвіжому одязі, із заплутаним волоссям і плямами від фарби на сорочці. Що за брудна халтура? І чому він так заглиблений у свій папір? — подумала Марина, не приховуючи легкого скепсису. Її акуратність і порядок не визнавали хаотичних рис, які так явно проявлялися у ньому.

— Ви не могли б пересісти на сусідню лавку? — ввічливо запитав Богдан тихим голосом.

Марина навіть не підняла на нього погляд. Її проблеми були важливішими за будь-яку ввічливість. Повільно листаючи телефон, вона вирішувала чергову робочу задачу, не помічаючи, як поруч хтось намагається створити свій власний світ на папері.

Богдан відчув легкий дискомфорт, але не образився. Добре, вона зайнята… зрозумію. Може, спокій цього парку — лише для мене зараз, — подумав він, знову повертаючись до свого ескізу.

Марина продовжувала дивитися у телефон, навіть не помічаючи його існування, і відчувала внутрішнє роздратування: Цей хлопець… постійно щось малює, постійно заважає. Чому він тут? Чому не піде?

І саме в цьому мовчазному протистоянні, у взаємній непомітності один для одного, зароджувалася дивна цікавість, яку ще не усвідомлювали ані він, ані вона.

У Марини закінчувалася зарядка на телефоні.

— Ви маєте павербанк? — запитала вона спокійно, не піднімаючи погляду.

— Що я маю? — Богдан кліпав очима, намагаючись зрозуміти, про що йдеться.

— Павербанк. У мене закінчується зарядка на телефоні. Потрібно його підзарядити.

Богдан замер, дивлячись на неї. Його мозок намагався швидко зіставити слова з дійсністю, але щось не вкладалося.

Але мовчати було б неввічливо. Тож він простяг їй коробку із своїми олівцями.

Вона підняла погляд і на мить спантеличено глянула на його руку, а потім на коробку.

— Це… олівці, — пробурмотіла Марина.

Богдан, трохи збентежений, знизав плечима:
— Павербанк… мав на увазі це, — і на його обличчі з’явилася легка, нервова посмішка.

В обох було нерозуміння ситуації.

Як можна не знати, що таке павербанк? — думала Марина, злегка роздратовано примруживши очі. Це ж не складно…

Як можна вимагати від незнайомої людини незрозумілі речі? — не розумів Богдан, повертаючи коробку з олівцями в руках. Що вона від мене хоче? Чому не каже прямо?

Її очі кольору неба зустрілися з його очима землі. Прірва між ними була як космос: відкрита, безмежна і незрозуміла.

Вони дивилися один на одного мовчки, кожен намагаючись розгадати чужий світ. Її ясні, холодні відтінки спостережливості здавалося, пронизували його внутрішній хаос. Його земляні, теплі погляди тягли її, але водночас змушували відчувати непевність.

Ця перша зустріч не була ніжністю чи симпатією, а дослідженням: хто цей незнайомець, що так спокійно порушує мій порядок? Хто ця жінка, що так холодно тримає свої межі, але водночас невимушено займає простір поруч?

Мовчання і дивоглядки тривали кілька хвилин. Ніхто не хотів ні пояснень, ні продовження діалогу.

Марина знизала плечима, підвелася з лавки і впевненим кроком попрямувала до виходу.

Богдан нарешті вдихнув із полегшенням. Він знову взявся за олівець. Його малюнок був майже готовий: тиха гладь озера, тіні дерев, зелень кущів. Рука швидко вимальовувала останні штрихи, і здавалося, що все повертається на свої місця.

Але щось дивне проступало на папері. Поверх пейзажу проступали контури обличчя дівчини з очима кольору неба. Він зупинився, вдивляючись у незнайомі риси, і серце його затремтіло: Це вона… навіть коли йде, вона залишається тут, на цьому папері, у моєму світі.

— Я зіпсував малюнок… — пробурмотів Богдан, не піднімаючи очей від паперу.

Термін здачі роботи — сьогодні. Переробляти вже не було часу. Якщо не встигну… не заплатять, — думав він, відчуваючи тиск і страх, який стискав груди.

Його руки тремтіли над олівцем. Лінії, які ще хвилину тому були точними і спокійними, тепер виглядали нерівними, хаотичними. А образ дівчини з очима кольору неба, який з’явився на папері, здавалося, став причиною всього цього внутрішнього конфлікту.

Це вона… навіть коли я її не помічаю, вона змінює мій світ. Чому я не можу зосередитися?

Богдан глибоко вдихнув і спробував повернутися до спокою, але думка про гроші, про роботу і про необхідність контролювати результат здавалася непереборною.

Довелося здавати роботу у такому вигляді.

Редактор довго роздивлявся малюнок, вдивляючись у деталі, спершу мовчки, а потім несподівано:

— Богдан, це твій прорив у творчості. Такий нестандартний підхід. Ти зумів поєднати пейзаж і портрет разом. Вони підкреслюють один одного. Як ти здогадався це зробити?