20. Аліна

Я довго дивлюся на телефон, перш ніж усе-таки відкрити наше з Артемом листування. Кирило мені не сподобався ще в лікарні, а після того дзвінка й зовсім стало неспокійно, хоча я чудово розумію, що це не моя справа. І я переживаю за Артема, раптом це якась підстава?

«Ти як? Все нормально?» — пишу Артемові й майже одразу шкодую, що не втрималася. Виглядає так, ніби я хвилююся за нього значно більше, ніж мала б за умовами нашого контракту.

Відповідь приходить за кілька хвилин:

«Вже все оʼкей. Забрав Кирила, завіз додому. П’яний, але нічого не зламано». Я видихаю й тільки тоді розумію, наскільки сильно чекала саме цих слів.

«Добре, що все обійшлося», — відповідаю я, але Артем майже одразу пише ще одне повідомлення.

«І, схоже, я дещо про брата не знав. У нього в квартирі жіночі речі, і не схоже, що хтось просто іноді залишається на ніч. Походу він із кимось живе».

Я мимоволі хмурюся. Пам’ятаю його дивний погляд у лікарні, а тепер ще й це чомусь здається важливим, хоча я сама не можу пояснити чому.

«Тебе це здивувало?» — питаю.

«Дуже. Кирило ніколи не був прихильником серйозних стосунків. Завтра, коли протверезіє, спитаю, хто ця загадкова жінка».

Я дивлюся на повідомлення ще кілька секунд і відкладаю телефон. Після цієї розмови мені стає спокійніше за Артема, але все одно мені здається, ніби ми щось упускаємо… 

***

Вранці я приходжу на роботу з твердим наміром поводитися так, ніби вчора нічого особливого не сталося. Ніяких думок про Артемів поцілунок, ніяких дурних усмішок над телефоном, в планах тільки робота.

Але не встигаю я навіть увімкнути комп’ютер, як Галина Петрівна підходить до мого столу й мовчки простягає телефон. На екрані я бачу скрін із робочого чату, який я зазвичай майже не читаю.

«То це все-таки Аліна вчора була з Артемом?» — пише хтось. Нижче вже десятки повідомлень: хтось бачив нас біля машини, хтось помітив, що він заходив за мною після роботи, а далі починається найгірше.

«Непогано влаштувалася.»

«Тиха-тиха, а виявляється, коханка шефа.»

 «Тепер зрозуміло, чому він біля бухгалтерії постійно крутиться.»

Я повертаю телефон Галині Петрівні, намагаючись не показати, наскільки сильно мене це зачепило. Після вчорашньої розмови в туалеті я мала б уже звикнути, але бачити все це написаним десятками людей виявляється ще гірше.

— Не бери близько до серця, — тихо каже вона. — Тут людям тільки привід дай. Я просто хотіла, щоб ти знала. Не люблю плітки.

— Я в порядку, не переживайте, — відповідаю я й сідаю за роботу, хоча прекрасно розумію, що зовсім не в порядку. Найбільше болить навіть не слово «коханка», а те, що тепер кожен мій результат, кожна помилка й кожне рішення можуть пов’язувати не зі мною, а з Артемом.

До обіду я навіть не встаю з робочого місця. Саме тому, коли у дверях бухгалтерії з’являється Артем, я одразу напружуюся ще сильніше.

— Підеш зі мною пообідати? — питає він, зупинившись біля мого столу, і кілька людей навколо миттєво роблять вигляд, що дуже зайняті моніторами. Я дивлюся на нього, потім на ці надто уважні спини й мовчки відкриваю на телефоні той самий скрін.

— Спочатку подивись, — кажу я й простягаю йому телефон.

Артем читає кілька повідомлень, і усмішка з його обличчя поступово зникає. Я вже готуюся почути, що не треба звертати уваги або що плітки скоро вщухнуть, але він просто повертає мені телефон.

— Добре. Зараз зберемо нараду.

Я навіть не одразу розумію зміст сказаного.

— Яку ще нараду?

— Загальну, — спокійно відповідає він і вже дістає свій телефон. — П’ятнадцять хвилин, переговорна.

— Артеме, ні, — я тихо хапаю його за рукав. — Я показала тобі це не для того, щоб ти влаштовував скандал.

— Я теж не збираюся влаштовувати скандал, — він дивиться на мене абсолютно спокійно. — Просто дещо поясню.

За п’ятнадцять хвилин у великій переговорній збирається майже весь офіс. Я стою біля Артема й досі не розумію, навіщо погодилася сюди прийти, бо десятки цікавих поглядів зараз спрямовані саме на нас.

Артем чекає, поки всі замовкнуть, а потім раптом бере мене за руку. Я різко дивлюся на нього, але він лише сильніше стискає мої пальці й повертається до людей.

— Думаю, останні кілька днів у вас з’явилася дуже цікава тема для обговорення, — говорить він рівно. — Тому вирішив зекономити всім час і відповісти одразу.

У кімнаті стає зовсім тихо. Я відчуваю, як горять щоки, але забрати руку не наважуюся.

— Так, ми з Аліною разом, — продовжує Артем. — І якщо в когось із цим є проблема, скажіть це нам в обличчя, а не обговорюйте по чатах. Ми маємо право на приватне життя, як і будь-хто з вас, хіба ні?

Ніхто не відповідає. Кілька людей опускають очі, хтось ніяково переглядається, а Артем спокійно обводить усіх поглядом, не відпускаючи моєї руки.

— І ще одне. Особисті стосунки Аліни зі мною не мають жодного стосунку до її роботи, посади чи професійних рішень. Якщо в когось є претензії до її роботи, для цього існує керівник відділу. Якщо хочеться обговорювати її особисте життя, залиште це за межами компанії.