19 Артем

Я заплющую очі від роздратування й навіть не рухаюся за телефоном. Аліна тихо сміється, але водночас відступає на крок, остаточно руйнуючи момент між нами.

— Візьми, — каже вона, киваючи на кишеню мого піджака. — Раптом це щось важливе.

Я зітхаю і беру мобільний. Бачу ім’я Кирила. На мить хочеться скинути виклик, але Аліна дивиться так наполегливо, що я все-таки відповідаю.

— Що сталося? — питаю різкувато. 

— Артеме, приїдь за мною. Швидко. Тут копи, тільки батько не повинен про це дізнатися.

Уся злість через зіпсований поцілунок зникає миттєво. Я вже шукаю ключі від машини, намагаючись зрозуміти, у що цього разу влип Кирило. Він встигає назвати відділок і кидає слухавку. Я повертаюся до Аліни й ховаю телефон.

— Мені треба їхати. Кирило в поліції.

— Тоді їдь, звісно, — вона киває й уже збирається попрощатися.

А я чомусь не хочу залишати між нами той обірваний момент. Не думаю довго — просто подаюся вперед, швидко цілую її й відступаю раніше, ніж вона встигає щось сказати.

— Артеме…

— Завтра посвариш мене за порушення контракту, — кидаю через плече й сідаю за кермо…

***

У відділку доводиться чекати майже годину. Виявляється, Кирило був серед відвідувачів підпільного казино, куди навідалася поліція, а з першого погляду на нього зрозуміло ще й те, що він зовсім нетверезий.

— Ти здурів, чи що? — питаю, коли нарешті його бачу.

Кирило сидить, розвалившись на стільці, сорочка розстебнута, під оком синець, погляд мутний. Схоже, хтось там встиг прикластися до його обличчя, але брат усе одно намагається усміхатися.

— Та нічого ж не сталося. Просто невдало вибрав місце для відпочинку.

— Тебе привезли у відділок із підпільного казино.

— Саме тому й кажу: невдало…

***

Коли ми підʼїжджаємо до його дому, він каже:

— Тільки батькові не кажи. Йому зараз цього ще не вистачало.

— Не скажу. Але завтра ми поговоримо.

— Став правильний, як старий дід, — він криво усміхається, влаштовуючись на сидінні. — Наречена так впливає?

Я різко дивлюся на нього. Його дивна цікавість до Аліни дратує все сильніше.

— Не лізь до Аліни.

— Та я не лізу. Хороша дівчина. Дуже правильна.

Мені не подобається його тон, але витягувати щось із п’яного Кирила зараз безглуздо. Я заводжу машину й везу його додому, вирішивши, що завтра поговорю і про казино, і про Аліну.

Далі доводиться майже витягувати його з машини. Кирило запевняє, що прекрасно дійде сам, після чого мало не врізається у стіну, тому я доводжу його до квартири.

— Ключі де?

— Десь тут були.

Зрештою знаходжу їх сам у внутрішній кишені його куртки, відчиняю двері й допомагаю братові зайти. Кирило йде вглиб квартири, а я вішаю його куртку на вільний гачок.

І саме тоді помічаю поруч жіноче пальто. Нічого дивного — Кирило ніколи не приховував свого активного особистого життя, але погляд чіпляється за світлий шарф на вішаку.

Він здається знайомим. Не настільки, щоб я одразу згадав, де його бачив, але достатньо, щоб затриматися біля дверей.

— У тебе хтось зʼявився? — питаю, озираючись на Кирила.

— М-м? — він ледве фокусується на мені.

Я знову дивлюся на пальто й шарф. Дивне відчуття, наче я вже бачив ці речі, не зникає…