17 Аліна

Я вже збираюся вийти з кабінки вбиральні, коли чую, як відчиняються двері. Дві дівчини з бухгалтерії зупиняються, і я мимоволі завмираю, почувши своє ім’я.

— От уже ніколи б не подумала такого про нашу правильну Алінку, — одна з них тихо сміється. — Завжди така скромна, тиха, вся в роботі. А виявилося, просто знала, через яке ліжко треба пробиватися нагору.

У мене перехоплює подих. Друга спочатку щось заперечує, але майже одразу додає, що надто вже різко все…  Була звичайна помічниця Марини Петрівни, а тепер раптом наречена самого власника компанії.

— І він же ще недавно з іншою був, — продовжує перша. — Значить, Алінка часу не втрачала. Цікаво, посаду їй коли дадуть, до весілля чи після?

Вони сміються, а я стискаю пальці, намагаючись не розплакатися просто тут. Найгірше навіть не слова про посаду, а те, наскільки близько вони випадково підійшли до правди: я справді провела з Артемом ніч…

Я могла б перечекати, поки вони підуть, але раптом мені стає огидно ховатися. Відчиняю двері кабінки й виходжу, і обидві миттєво замовкають. На їхніх обличчях спершу з’являється розгубленість, а потім одна все-таки набирається сміливості.

— Ти… чула? — питає вона, і я бачу, що їй ніяково, але вибачатися вона явно не збирається.

— Чула, — відповідаю я, підходячи до раковини. Голос звучить набагато спокійніше, ніж я почуваюся, і це єдине, чим я зараз можу пишатися. — Але я не хочу влаштовувати через це скандал.

Вони переглядаються, і друга раптом хмикає.

— Ну якщо навіть заперечувати не хочеш, значить, це правда?

Я піднімаю на неї очі. Хочеться сказати, що вони нічого не знають ні про мене, ні про Артема, ні про те, що відбувається між нами, але будь-яке пояснення тільки зробить усе гіршим.

— Думайте що хочете, — тихо відповідаю я. — Я не збираюся перед вами виправдовуватися.

— Та ми ж нічого такого не сказали, — перша знизує плечима, уже значно сміливіше. — Просто всі здивувалися. Ти ж завжди така правильна була.

Вони виходять, ще щось тихо говорячи між собою, а я залишаюся сама. Кілька секунд просто дивлюся на своє відображення й наказую собі заспокоїтися, бо за цими дверима ніхто не повинен бачити, що мене зачепило.

Не виходить.

Сльози все-таки зриваються, і я швидко витираю їх долонями, сердячись на себе ще більше. Я ж знала, що ця гра матиме наслідки, сама підписала контракт і погодилася бути його нареченою перед усіма, кому це знадобиться.

Просто чомусь не подумала, що для інших я стану не дівчиною, яку Артем обрав.

А тією, яка нібито дісталася до нього через ліжко.

Після роботи я затримуюся в кабінеті бухгалтерії довше, ніж потрібно. Більшість уже розійшлася, а мені зовсім не хочеться виходити в коридор і ловити на собі чужі погляди, тому я бездумно відкриваю ті самі таблиці по кілька разів і намагаюся переконати себе, що та підслухана розмова в туалеті нічого не означає.

Телефон засвічується повідомленням від Артема. «Повечеряємо сьогодні десь разом? Треба ж продовжувати дізнаватися одне про одного, раз ми парочка». Я мимоволі усміхаюся, але майже одразу згадую почуте сьогодні й усмішка зникає.

«Можемо. Тільки давай не їхати разом прямо з офісу. Я вийду трохи раніше, зустрінемося на розі біля кав’ярні», — пишу я й кілька секунд дивлюся на повідомлення, сподіваючись, що він просто погодиться. Артем відповідає майже одразу: «А навіщо нам ховатися?»

Я стискаю телефон сильніше. Пояснювати йому про плітки не хочеться, особливо зараз, тому набираю: «Просто так буде краще». Відповідь приходить за кілька секунд: «Мені немає чого соромитися, Аліно. Зараз зайду за тобою».

— Тільки цього не вистачало, — тихо бурмочу я й швидко витираю очі, бо від однієї думки, що він зараз побачить мене заревану, зрадницьки навертаються нові сльози.

Пишу йому, що сама спущуся, але за хвилину двері бухгалтерії відчиняються, і я поспіхом опускаю голову до документів, удаючи, що страшенно зайнята.

— Готова? — голос Артема лунає зовсім близько, але потім він замовкає. Я відчуваю його погляд і ще нижче опускаю голову, та це, звісно, не допомагає. — Аліно, подивись на мене.

— Все нормально, — відповідаю я занадто швидко й намагаюся непомітно провести пальцями під очима. — Дай мені п’ять хвилин, я закінчу і вийду.

Артем не рухається. Я все-таки піднімаю голову й одразу бачу, як змінюється його обличчя, коли він помічає мої червоні очі.

— Ти плакала? — питає він уже зовсім іншим тоном і підходить ближче.

— Ні, — автоматично відповідаю я, а він лише дивиться на мене так, що я розумію, моя брехня звучить безглуздо. Я відвертаюся й тихіше додаю: — Нічого не сталося, Артеме.

— Аліно, — він присідає біля мого крісла, щоб опинитися зі мною на одному рівні, і тепер сховатися від його погляду мені вже нікуди. — Хто тебе образив?

І від цього простого питання сльози, які я весь день так старанно стримувала, знову збираються в очах.

Чудово.

Тільки цього мені й не вистачало… розплакатися перед ним.