15. Аліна

До під’їзду я заходжу з палаючими щоками й серцем, яке ніяк не хоче заспокоюватися. Дурна реакція, бо ж усе зрозуміло: Артем побачив маму у вікні, ми граємо пару, і поцілунок був лише частиною цієї гри. Я повторюю це собі, поки піднімаюся сходами, але чомусь від пояснення зовсім не легшає.

Пальці самі торкаються губ, і я одразу опускаю руку, ніби спіймала себе на чомусь забороненому. Не треба вигадувати того, чого немає, тим більше Артем сам сказав, навіщо це зробив. От тільки серце, здається, наш контракт не читало.

Коли заходжу додому, мама вже чекає мене в коридорі з таким виразом обличчя, що я одразу все розумію.

— Я бачила, — повідомляє вона задоволено.

— Мамо…

— А що мама? Я — нічого! — вона усміхається ще ширше. — Просто який же він у тебе ніжний. Так тебе за обличчя тримав, так поцілував…

Я відчуваю, як знову червонію.

— Це взагалі не те, що ти могла подумати...

— А що я могла подумати? — мама робить невинне обличчя, але очі в неї сміються. — Хороший чоловік, уважний. І дивиться на тебе так, ніби закоханий по вуха!

— Мамо, будь ласка…

Саме після цього я здаюся й тікаю до своєї кімнати, поки вона не почала планувати наше весілля разом із Віктором Андрійовичем. Кидаю сумку, сідаю на ліжко й знову згадую поцілунок, хоча дуже стараюся цього не робити. Особливо слова мами про те, як Артем на мене дивився.

Увечері я кілька разів беру телефон і навіть відкриваю наше листування. Хочу написати щось невимушене, наприклад, що його вистава вдалася і мама тепер остаточно вірить у наші стосунки,  але я щоразу стираю набране. Бо насправді мені хочеться запитати зовсім інше: чи для нього той поцілунок справді був лише грою…

Та реально писати це я точно не збираюся, тому відкладаю телефон і намагаюся зайняти себе чимось іншим. Майже переконую себе, що сьогодні він уже не напише, коли ближче до ночі екран раптом засвічується повідомленням з його іменем. Я відкриваю повідомлення так швидко, що сама на себе злюся.

«Як ти?» — пише Артем, а за хвилину приходить ще одне повідомлення:

«Сподіваюсь, ти не образилася на мене за той поцілунок?» 

Я дивлюся на ці слова, відчуваючи, як серце знову прискорюється, бо проблема зовсім не в тому, що я образилася.Проблема в тому, що мені сподобалося. Дуже. І цього Артемові точно знати не можна.

Я ще кілька секунд дивлюся на його повідомлення, підбираючи відповідь, яка не видасть мене з головою. Зрештою пишу максимально нейтрально: «Не образилася. Я розумію, навіщо ти це зробив. Все нормально». Перечитую двічі й відправляю, перш ніж встигну додати щось зайве.

Артем майже одразу відповідає: «Добре. Тоді добраніч, Аліно». Я пишу коротке «Добраніч», відкладаю телефон екраном донизу й забороняю собі чекати ще одного повідомлення, хоча кілька хвилин усе одно прислухаюся до кожної вібрації.

Потім вкладаюся, натягую ковдру й намагаюся викинути з голови його руку на моїй щоці, поцілунок і мамине задоволене обличчя. Завтра буде звичайний день: робота, лікарня, наш дурний контракт і необхідність знову нагадувати собі, що все це лише гра.

Принаймні саме так я думаю, коли нарешті засинаю. Я ще не знаю, що завтра все піде зовсім не за нашим планом….

***

гортай далі, там продовження ------------>