14. Артем

Дорогою до її будинку я раптом розумію, що ця поїздка і взагалі вся наша гра мені подобається значно більше, ніж мала б. Ми начебто просто виконуємо пункт нашої домовленості, дізнаємося одне про одного те, що повинна знати нормальна пара, але десь після суперечки про фільми я перестаю сприймати це як підготовку до наступної зустрічі з батьком.

Аліна сміється, сперечається зі мною, погрожує розірвати контракт через мою нелюбов до її улюбленої комедії, і я кілька разів ловлю себе на тому, що дивлюся на неї з захопленням.

Коли під’їжджаємо до її будинку, мені не хочеться, щоб ця розмова вже закінчувалася.

Я виходжу першим і відчиняю їй двері. Аліна цього разу тільки закочує очі, але нічого не каже, і я сприймаю це як маленьку перемогу.

— Дякую, що підвіз, — говорить вона, коли ми зупиняємося біля під’їзду. — І взагалі за сьогодні. Здається, твій батько справді повірив.

— Не здається. Повірив, — відповідаю я, але дивлюся вже не на будинок і навіть не думаю про батька.

Я дивлюсь на неї. Вона стоїть зовсім близько, волосся трохи розтріпалося, щоки досі рожеві після всіх батькових запитань про весілля. І я раптом згадую, як вона виглядала тієї ночі. Як сама потягнулася до мене. Як сказала, що не попросить зупинитися.

Думка поцілувати її з’являється настільки природно, що я навіть не одразу намагаюся її відкинути.

Не можна.

У нас контракт. Аліна спеціально внесла туди межі, і я прекрасно розумію навіщо. Після тієї ночі вона не хоче, щоб я все заплутав ще більше.

Тільки проблема в тому, що зараз мені дуже хочеться все заплутати.

— Що? — питає вона, помітивши, що я мовчу.

— Нічого.

І саме тоді я випадково піднімаю погляд вище.

У вікні другого поверху стоїть її мама. Вона явно дивиться на нас. І в голові миттєво з’являється абсолютно зручне, майже бездоганне виправдання.

Ми граємо пару. Її мама вже впевнена, що я залицяюся до Аліни. Якщо зараз просто попрощатися й піти до машини, це навіть може виглядати дивно.Принаймні саме це я встигаю сказати самому собі за кілька секунд. Хоча прекрасно знаю, що якби у вікні нікого не було, я все одно зараз думав би про її губи.

Я роблю крок ближче. Аліна трохи піднімає голову, дивиться на мене здивовано, і я торкаюся долонею її щоки. Вона завмирає.

— Артеме, ти що…

Я не даю їй договорити, просто наахиляюся до її губ й цілую. Спочатку збираюся лише легко торкнутися її губ, так, щоб її мама побачила переконливе прощання закоханої пари. Принаймні такий у мене був план.

Але щойно відчуваю її губи, про вікно на другому поверсі забуваю взагалі, бо правда значно простіша й небезпечніша. Я просто дуже хотів її поцілувати, а її мама лише вчасно дала мені виправдання.

Аліна відсторонюється першою. Її щоки миттєво червоніють, очі стають ще більшими, і на кілька секунд вона просто дивиться на мене так, ніби я щойно остаточно порушив усі правила, які сам учора узгодив в контракті. І чомусь ця її реакція здається мені до смішного милою.

Я ледь стримую усмішку. Хочеться сказати зовсім не те, що треба, ще раз торкнутися її обличчя, перевірити, чи вона знову так почервоніє. Але це вже буде занадто очевидно.

— Що це було? — нарешті питає вона, все ще трохи розгублена.

Я одразу киваю їй за спину.

— Твоя мама дивиться у вікно.

Аліна різко обертається, і я бачу, як фіранка на другому поверсі майже одразу рухається.

— Ти серйозно? — вона повертається до мене, вже більше обурена, ніж розгублена.

— Ми ж маємо виглядати переконливо, — кажу я якомога спокійніше, хоча сам прекрасно знаю, що це лише половина правди.

— І ти не міг попередити?

— Тоді це виглядало б неприродно.

Я не даю їй часу придумати ще один аргумент. Інакше можу видати себе хоча б тим, що досі хочу стояти тут поруч із нею.

— До завтра, Аліно.

— Артеме…

—  Я напишу тобі.

Я швидко сідаю в машину й рушаю раніше, ніж вона встигає договорити. Тільки вже за кілька кварталів дозволяю собі усміхнутися. Бо її мама справді дивилася у вікно. Проте поцілував я Аліну зовсім не через це….

***

гортай далі, там продовження ------------>