13. Аліна

Кирило підходить ближче, все ще переводячи погляд із мене на Артема. Схоже, він справді не очікував побачити нас разом, тим більше настільки близько.

— А це що за дівчина? — питає він, злегка примружившись, хоча дивиться чомусь переважно на брата. Схоже, він мене взагалі не впізнав, хоча бачив на фірмі не раз… 

— Та сама, про яку я батькові говорив, — спокійно відповідає Артем і стає поруч зі мною. — Аліна.

Кирило на секунду завмирає, а потім ніби щось пригадує.

— А-а. Та сама таємнича дівчина, яку ти так старанно приховував, — він коротко хмикає й нарешті дивиться прямо на мене. — Зрозуміло.

Мені зовсім не подобається це його "зрозуміло", але запитати, що саме йому стало зрозуміло, я не встигаю. Кирило вже переводить розмову на батька.

— Як він? — питає серйозніше, і від колишньої насмішкуватості майже нічого не залишається.

— Сьогодні краще. Принаймні активно розмовляє й уже роздає вказівки щодо весілля, — Артем кидає на мене короткий погляд, і щоки знову зрадницьки червоніють.

— Значить, справді краще, — Кирило усміхається вже трохи природніше. — Я тоді до нього зайду.

Він прощається зі мною коротким кивком, плескає Артема по плечу й іде нагору. Я проводжаю його поглядом, а потім тихо питаю:

— Він завжди так дивно дивиться на людей?

— Як?

— Наче рентгеном сканує… 

Артем озирається на брата й знизує плечима.

— Це Кирило. Не бери в голову.

Я киваю, хоча неприємне відчуття нікуди не зникає.

Дорогою від лікарні Артем раптом заводить розмову про те, що ми занадто мало знаємо одне про одного.

— Сьогодні батько питав найпростіші речі, а ми обоє напружилися, — говорить він, поглядаючи на мене. — Якщо вже граємо пару, треба хоча б знати, що відповідати.

— Тоді питай, — я зручніше влаштовуюся в кріслі. — Але одразу попереджаю, що анкету, як в школі,  на пʼять сторінок я не заповнюватиму.

Артем усміхається й починає з простого… Типу що я люблю їсти, яку каву п’ю, де була у відпустці востаннє. Потім відповідає сам, і поступово розмова перестає нагадувати підготовку до вистави. Ми навіть сперечаємося про фільми, а коли з’ясовується, що він не любить один із моїх улюблених, я повідомляю, що наші фіктивні заручини під загрозою.

— Добре, що контракт уже підписаний, — сміється Артем. — Так просто не втечеш.

— Там є пункт про дострокове розірвання, не забувай. Треба було читати уважніше перед тим, як його підписувати.

Біля мого будинку він зупиняє машину, але виходить разом зі мною. Я вже не коментую те, що він знову відчиняє мені двері. 

— Дякую, що підвіз, — кажу я, коли ми зупиняємося біля під’їзду. — І за сьогодні теж. Думаю, твій батько повірив.

— Повірив, — Артем відповідає не одразу. Його погляд на секунду ковзає кудись за моє плече, але я не встигаю обернутися, бо він знову дивиться на мене.

— Що? — питаю я, помітивши дивний вираз його обличчя.

Замість відповіді Артем робить крок ближче. Його долоня раптом торкається моєї щоки, і я завмираю. Серце миттєво збивається з ритму, а в голові спалахує наше вчорашнє: тільки на людях, ніяких залицянь поза грою.

— Артеме, ти що…

Закінчити я не встигаю, бо він нахиляється і цілує мене.

Я настільки цього не очікую, що навіть не одразу розумію, що відбувається. Просто стою, відчуваючи його губи на своїх, долоню на щоці й власне серце, яке шалено б’ється десь у горлі.А в голові лише одне запитання….

Що він, чорт забирай, робить?...

***

гортай далі, там продовження ------------>