12. Аліна

Наступного дня Артем заїжджає за мною сам. Усю дорогу до лікарні я думаю про те, що за кілька хвилин доведеться вперше зіграти його наречену перед людиною, яка щиро вірить, що між нами все по-справжньому.

Коли машина зупиняється, Артем виходить першим, обходить її й відчиняє мені двері, простягаючи руку.

— Ти пам’ятаєш, що вчора підписав контракт? — питаю я, хоча руку все-таки подаю.

— Пам’ятаю. І там немає пункту, який забороняє мені відчиняти тобі двері, — Артем допомагає мені вийти й не відпускає одразу.

— Там є пункт про особисті межі.

— Це не залицяння, а нормальна поведінка. І так я поводитимуся і на людях, і без них, хочеш ти цього чи ні.

Я закочую очі й забираю руку.

— Головне, не переплутай це з пунктом, де тобі дозволено фліртувати тільки на людях.

— Тобто зараз уже можна? — він озирається на людей біля входу й усміхається.

— Не захоплюйся.

— Пізно. Ти сама це дозволила.

Я вже хочу щось відповісти, але перед палатою мій настрій різко змінюється і я стаю серйозною. Артем помічає моє хвилювання й коротко торкається руки.

— Просто будь собою. Решту я візьму на себе, — говорить він тихо, і від цього дотику мені стає тільки складніше.

Віктор Андрійович радіє нам одразу. Варто зайти, як він помітно пожвавлюється й дивиться на мене з таким задоволенням, що я раптом гостро відчуваю провину за нашу виставу.

— Нарешті ти прийшла, Аліно. Я вже почав думати, що Артем все вигадав, — говорить він з усмішкою.

Спочатку все йде легше, ніж я боялася. Він питає про роботу, згадує, що бачив мене в офісі, а Артем спокійно пояснює, що ми приховували стосунки через можливі плітки.

— То коли весілля? — раптом питає Віктор Андрійович.

Щоки миттєво починають горіти, і я дивлюся на Артема. Він теж на секунду губиться, ніби такого питання не очікував.

— Тату, ми ще не обговорювали деталі, — відповідає він трохи зніяковіло. — Не поспішай.

— А я й не поспішаю. Просто хочу знати, коли готувати костюм, — батько усміхається й переводить погляд на мене. — Головне, що хорошу дівчину вибрав. Аліна мені завжди подобалася.

Я тихо дякую, а Артем бере мене за руку. Напевно, лише для батька, але моє серце реагує на це зовсім не як на частину контракту…

Коли ми виходимо з палати, я тільки за дверима нормально видихаю.

— Про весілля ти мене точно не попереджав, — бурмочу я.

— Я теж не знав, що він одразу перейде до цього, — Артем усміхається. — Але ти дуже переконливо почервоніла.

— Ще одне таке зауваження — і наступного разу пояснюватимеш сам, куди поділася твоя наречена.

— Добре. Рум’янець більше не коментую, — він робить абсолютно серйозне обличчя, хоча я бачу, що його очі ніби все одно сміються.

Я починаю спускатися сходами й через кілька кроків невдало ставлю ногу. Артем миттєво підхоплює мене за талію й притягує до себе.

Мої долоні впираються йому в груди, його рука все ще тримає мене, а серце раптом починає калатати так швидко, що я ледве змушую себе нормально вдихнути. Для нього це просто рефлекс, а я кохаю його занадто давно, щоб такі моменти не викликали зграю непроханих метеликів в животі.

— Ти як? — питає Артем уже без усмішки, уважно вдивляючись у мене.

— Нормально, — відповідаю я, хоча сама чудово розумію, що справа вже давно не у сходах.

— Доведеться додати в контракт пункт, що я маю право ловити тебе в небезпечних місцях, — він нарешті усміхається.

— Навіть не мрій, — бурмочу я й відходжу на крок, бо мені терміново потрібна хоча б якась відстань між нами.

І тільки тоді помічаю Кирила.

Брат Артема стоїть унизу біля сходів і дивиться прямо на нас. Я бачила його в компанії кілька разів і майже завжди усміхненим, легким, трохи насмішкуватим, але зараз вираз обличчя у нього зовсім інший.

Його погляд переходить від мене до Артема, затримується на нас трохи довше, ніж потрібно, і мені чомусь одразу стає не по собі.

Не знаю, що саме йому не сподобалося.

Але виглядає Кирило так, наче побачити нас він точно не хотів…

***

гортай далі, там продовження ------------>