11 Аліна

Я кілька секунд дивлюся на Артема, не знаходячи слів. Він без мого дозволу дізнався про її стан, поговорив із лікарем, домовився про операцію і ще й вирішив питання з грошима так, наче має право втручатися в наше життя.

— Ти не мав цього робити. І я не можу просто взяти в тебе такі гроші.

— Можеш, якщо вони потрібні твоїй мамі. І перш ніж ти знову щось вирішиш: ні, за це ти мені нічого не винна.

— Для тебе легко так говорити. А я не зможу повернути таку суму за місяць чи два.

— Тоді повернеш, коли зможеш.

Я одразу чіпляюся за ці слова.

— Отже, це борг.

Артем дивиться на мене кілька секунд, а потім явно вирішує не сперечатися.

— Добре. Борг, якщо тобі так спокійніше.

— І це ніяк не пов’язано з твоїм батьком.

— Ніяк. Я більше не прошу тебе ні про що, Аліно. Ти відмовила — я почув.

Від цієї відповіді стає чомусь ще важче. Я чекала, що він хоча б спробує скористатися ситуацією, і тоді мені було б значно простіше сердитися на нього.

Повертаюся до палати сама. Мама одразу починає переконувати мене, що ніяка операція їй не потрібна й можна спочатку спробувати таблетки, але цього разу я не поступаюся.

— Лікарі вважають операцію кращим варіантом. Значить, робимо операцію.

— А гроші, Аліно? За квартиру скоро платити, ти й так усе сама тягнеш.

— Я знайшла гроші, — відповідаю я й не вдаюся в подробиці. — У борг. Поступово поверну, тому більше це не аргумент.

Мама ще сперечається, але зрештою погоджується хоча б поговорити з хірургом. І тільки після цього уважно дивиться на мене.

— Це Артем допоміг?

Я відводжу очі, чим сама себе видаю.

— Так...

Мама усміхається так задоволено, що мені одразу стає ніяково.

— Хороший він хлопець.

— Мамо, не треба зараз про це.

— А я нічого й не кажу. Просто бачу, як ти на нього дивишся.

Я виходжу з палати й одразу бачу Артема в коридорі. Він підводить голову від телефону, а я ще кілька секунд вагаюся, хоча рішення вже прийняла.

— Я погоджуся, — кажу нарешті. — Але тільки якщо ми все нормально пропишемо.

— Що саме? — він одразу стає серйознішим.

— Що ми граємо пару. Перед твоїм батьком, родиною, якщо знадобиться — перед людьми з роботи. Але тільки граємо, — я відчуваю, як сама починаю ніяковіти від того, що доводиться пояснювати очевидне. — Поза цим ти до мене не залицяєшся, не робиш вигляд, що між нами щось є, і не плутаєш усе ще більше.

Артем кілька секунд дивиться на мене так уважно, що мені хочеться відвести очі.

— На людях мені все одно доведеться до тебе залицятися. Інакше ніхто не повірить, що в нас серйозні стосунки.

— Я розумію, — відповідаю занадто швидко й відчуваю, як починають горіти щоки. — На людях можеш. Якщо це потрібно для легенди.

— Тобто можу фліртувати?

— Тільки на людях, Артеме.

— А обіймати? — кутики його губ сіпаються.

Я дивлюся на нього з підозрою.

— Якщо без цього зовсім ніяк.

— Цілувати?

— Не захоплюйся.

Він уже відверто усміхається, а я відчуваю, що червонію ще сильніше, і це страшенно дратує.

— Саме тому все й буде прописано, — кажу я твердіше. — Щоб ти потім не вирішив, що «для переконливості» тобі дозволено все.

— Добре. Межі теж запишемо, — Артем нарешті перестає мене дражнити. — І строк.

— Так. Конкретний. Не безкінечна вистава, поки тобі зручно.

— Місяць для початку?

Я думаю кілька секунд і киваю.

— Місяць. Потім або продовжуємо за спільною згодою, або закінчуємо.

— Домовилися.

Я вже хочу повернутися до мами, але Артем тихо додає:

— Памʼятай, нічого з того, що я роблю для твоєї мами, в цей контракт не входить.

Я дивлюся на нього й киваю. Саме це остаточно переконує мене, що я роблю правильно.

Принаймні поки що.

— Тоді завтра все запишемо, — кажу я. — І без самодіяльності.

— Постараюся.

— Ні. Це теж треба внести в контракт…

***

гортай далі, там продовження ------------>