10. Артем

До лікарні я доїжджаю хвилин за двадцять, всі дані мені дали, тож я йду прямо туди, де має бути її мама. Аліна сидить у коридорі біля палати й щось читає в телефоні, але варто їй побачити мене, як вона різко випрямляється.

— Що ти тут робиш? — Аліна дивиться так, наче я точно остання людина, яку вона чекала побачити.

— Приїхав поговорити з тобою. І з твоєю мамою, якщо вона погодиться.

— Про що? — Аліна одразу насторожується.

Я сідаю поруч, хоча вона явно не збирається полегшувати мені цю розмову.

— Їй потрібна операція, Аліно.

Її обличчя змінюється миттєво, я бачу на ньому страх і розгубленість.

— Звідки ти це знаєш?

— Тут працює мій колишній однокласник. Я подзвонив йому й попросив дізнатися, що з твоєю мамою.

Кілька секунд вона просто дивиться на мене, а потім різко підводиться.

— Ти серйозно? — вона обурюється. — Ти без мого дозволу дізнавався її діагноз?

— Я хотів зрозуміти, наскільки все серйозно, — зізнаюсь я, також встаючи з лавочки. 

— Це не твоя справа, Артеме! — вона сердиться вже по-справжньому, і я навіть розумію чому, але відступати вже пізно.

— Можливо. Але тепер я знаю, що лікарі рекомендують операцію, а твоя мама хоче відмовитися й лікуватися медикаментами.

— Мама має право сама вирішувати, як їй лікуватися, — Аліна стискає телефон у руці. — І ми самі розберемося.

— Ви не розбираєтеся, ви просто відкладаєте операцію через гроші, точніше, через їхню недостатню кількість.

Вона завмирає, і цього достатньо, щоб я зрозумів, що влучив прямо в ціль, все як я і думав.

— Ти взагалі не маєш права так говорити!

— Зате маю можливість допомогти.

— Ні, — вона підтискає губу. 

Ця відмова вилітає з її вуст настільки швидко, що я навіть усміхаюся.

— Я ще нічого не запропонував.

— Я прекрасно знаю, що ти зараз запропонуєш. І одразу кажу: ні. Я не візьму в тебе гроші, а потім не буду щось робити за це.

Ось тепер я справді дивуюся. 

— Ти серйозно думаєш, що я буду торгуватись за здоров’я твоєї матері?

— Учора ти просив мене зіграти твою дівчину перед батьком. Сьогодні приїжджаєш сюди й кажеш, що оплатиш операцію. Як це ще має виглядати?

Я кілька секунд мовчу, бо з її боку все й справді складається дуже некрасиво.

— Добре, — кажу нарешті. — Не роби нічого.

Аліна хмуриться, явно не очікуючи такої відповіді.

— Що?

— Не допомагай мені з батьком. Не приїжджай до нього, не грай мою дівчину, взагалі забудь усе, про що я просив. Це ніяк не пов’язано.

На диво, зараз я говорю абсолютно щиро. Я ж не знав, що у неї теж проблеми зі здоровʼям одного з батьків. Авжеж, тепер я не буду наполягати ні на чому. 

— Тоді навіщо ти це робиш? — вона дивиться на мене з недовірою.

— Бо твоїй мамі потрібна операція. Добре, що все можна вирішити просто грошима. 

Аліна відводить погляд. Я підходжу трохи ближче і додаю вже спокійніше:

— Я допоможу. І це не обговорюється.

— Ще й як обговорюється, — вона знову дивиться на мене. — Це моя мама й моє життя.

— Добре. Тоді вважай, що обговорення вже закінчилося.

— Артеме!

— Я вже все одно про все домовився, — перебиваю її. — Лікар готовий зайнятися операцією, питання з оплатою я теж вирішив. Залишилася тільки згода твоєї мами.

Аліна дивиться на мене так, наче не може вирішити, обійняти мене чи вдарити.

Судячи з виразу її обличчя, другий варіант поки перемагає….

***

гортай далі, там продовження ------------>