9. Артем

Зранку я кілька разів ловлю себе на тому, що дивлюся на двері кабінету щоразу, коли в приймальні чути кроки. Це дратує, бо причин чекати Аліну в мене немає: вона працює в бухгалтерії поверхом нижче й зазвичай заходить сюди лише з документами.

Учора ввечері ми ще листувалися. Нічого особливого, це просто були кілька повідомлень про дурні офісні плітки та її маму, але сьогодні мені чомусь хочеться її побачити й зрозуміти, чи вона все ще «думає» над моїм проханням.

Ближче до одинадцятої терпіння закінчується. Я відкриваю звіт, який учора принесла Аліна, знаходжу першу цифру, до якої за бажання можна причепитися, і вже за хвилину виходжу з кабінету.

Сам собі я пояснюю, що просто хочу уточнити інформацію в Марини Петрівни. Те, що для такого уточнення достатньо одного дзвінка, а я йду прямо до бухгалтерії, хоч ніколи так не робив, вирішую не аналізувати.

У бухгалтерії мене одразу помічають. Кілька людей замовкають, а Марина Петрівна піднімається з-за столу з таким виразом, наче намагається швидко згадати, де могла припуститися помилки.

— Артеме Олександровичу, щось сталося?

— Учорашній звіт, — я кладу перед нею папери й називаю перше-ліпше питання, яке спало на думку дорогою сюди. Вона переглядає рядок, відразу пояснює цифру, і мій чудовий привід затриматися закінчується приблизно за двадцять секунд.

Я машинально дивлюся на стіл біля вікна, але він порожній. Ноутбук закритий, крісло засунуте, Аліниної сумки немає. Від цього чомусь одразу стає неспокійно.

— А Аліна сьогодні не працює? — питаю я нібито між іншим.

Марина Петрівна дивиться на мене трохи уважніше, ніж хотілося б. Після мого вчорашнього дзвінка з проханням дати номер її помічниці це вже друге питання про Аліну за два дні, і навіть вона не настільки неуважна, щоб не скласти два плюс два.

— Вона зранку подзвонила й попросила вихідний, — відповідає Марина Петрівна. — У неї мама потрапила до лікарні.

Я одразу згадую вчорашнє листування й те, як Аліна написала, що сама впорається. Мабуть, саме тому й сьогодні нічого мені не сказала: не захотіла турбувати людину, яка, по суті, досі залишається для неї майже чужою.

— Зрозуміло. Що ж, сьогодні її роботою не навантажуйте, — кажу я й забираю звіт. Уже біля дверей усе-таки додаю: — Якщо буде щось термінове, передайте комусь іншому.

У кабінеті дістаю телефон і кілька секунд думаю, перш ніж написати. Не хочу виглядати так, наче контролюю кожен її крок, хоча після вчорашнього це завдання вже майже безнадійне.

«Як ти? Марина Петрівна сказала, що мама в лікарні».

Аліна відповідає не одразу, але я одразу відкриваю її повідомлення, щойно його отримую: 

«Все нормально. Її залишили на обстеження. Вибач, що не написала».

«Нема за що вибачатися. Я просто хотів знати, чи вам щось потрібно».

Через хвилину приходить коротке:

«Дякую. Нічого не треба, ми впораємося».

Саме такої відповіді я й очікував. Учора вона відмовилася навіть від пропозиції знайти хорошого лікаря, тому сьогодні навряд чи раптом попросить про допомогу.

Я питаю, чи вона сама там і в якій вони лікарні. Аліна називає клініку й пише, що поки чекає результатів разом із мамою, тож причин хвилюватися немає.

Назва здається знайомою. Я кілька секунд намагаюся згадати, а потім знаходжу в контактах номер Дениса — ми з ним вчилися в одному класі, кілька років майже не спілкувалися, але я знаю, що зараз він завідує одним із відділень саме там.

Телефоную йому практично одразу. Після короткого привітання пояснюю, що в лікарні лежить мама знайомої, називаю ім’я й прошу хоча б сказати, наскільки все серйозно.

— Зараз гляну, — відповідає Денис, а за кілька хвилин передзвонює. — Знайшов. Стан не критичний, але й махати рукою точно не варто. Є проблема, яку краще вирішити хірургічно.

Я мимоволі напружуюсь.

— Наскільки все серйозно? Наскільки термінова операція?

— Ну, не обовʼязково робити її сьогодні й прямо зараз, якщо ти про це. Але відкладати надовго я б не радив. Їй запропонували варіанти підготовки, операції і реабілітації, тільки вона поки відмовляється й хоче спробувати медикаментозне лікування.

Це вже дуже схоже на те, що вчора розповідала Аліна. Її мама не хотіла навіть лікаря викликати через гроші, а тепер, схоже, намагається вибрати найдешевший варіант і тут.

— Медикаментами можна обійтися? — питаю я.

— Можна спробувати. Але знаєш, якби це була моя мати, я б обрав операцію.

Я дякую й завершую розмову. Кілька секунд дивлюся на листування з Аліною, де останнім повідомленням усе ще стоїть її впевнене «ми впораємося».

Схоже, вона справді збирається впоратися сама. Але я не хочу залишати її з цим сам-на-сам. Тож іду до парковки. Адреса в мене вже є. Я її знаю…

***

гортай далі, там продовження ------------>