8. Аліна

За столом стає ще гірше. Мама, яка пів години тому ледве погодилася хоча б подумати про лікаря, раптом оживає й починає розпитувати Артема з таким інтересом, наче перед нею не мій начальник, а дійсно потенційний зять.

— То ви керуєте всією компанією? — питає вона, ставлячи перед ним чашку. — Аліна майже нічого про роботу не розповідає.

— Керую, — відповідає Артем і кидає на мене короткий погляд. — А Аліна, виявляється, взагалі багато чого не розповідає.

Я мало не штовхаю його ногою під столом. Мама цього не помічає й переходить до значно небезпечнішої теми, питаючи, давно ми знайомі й скільки вже «спілкуємося».

— Недавно, — Артем відповідає спокійно, ніби ми справді заздалегідь домовилися про легенду. — Тому поки не хотіли нікому говорити.

Відчуваю, як починають горіти щоки. Мама дивиться на мене з таким задоволенням, що сказати їй правду зараз здається майже жорстокістю, особливо після того, як останнім часом вона хвилювалася, що в моєму житті немає нічого, крім роботи й рахунків.

На щастя, Артем не затримується надовго. Коли він нарешті збирається йти, мама ще й просить його приходити знову, а я проводжаю до дверей і чекаю, поки вона повернеться на кухню.

— Навіть не думай використовувати це як аргумент, — шепочу я.

— Не буду, — Артем усміхається, але майже одразу стає серйозним. — Я все одно ще раз попрошу. Хоч трохи підіграй мені перед батьком, Аліно. Прошу, будь ласка.

Я вже відкриваю рот, щоб знову сказати «ні», але згадую, як змінилося його обличчя, коли він говорив про батька. Артем справді боїться його втратити, і саме тому я ніяк не можу остаточно йому відмовити.

— Я подумаю, — кажу нарешті. — Але це не означає, що я вже погодилась.

— Зараз мені вистачить і цього, — відповідає він і йде, залишаючи мене з відчуттям, що я вже зробила перший крок у безодню. Грати дівчину таємно коханого чоловіка буде точно дуже важко. 

Увечері мама засинає рано, а я ще довго лежу з телефоном у руках. Від Артема немає нічого, і я сама злюся на себе за те, що кілька разів перевіряю екран, наче він зобов’язаний написати.

Повідомлення приходить ближче до одинадцятої. Пише Артем:

«Мені переслали це з вашого знаменитого робочого чату».

Слідом з’являється фотографія з парковки. На ній його машина й розмита жіноча постать, яка сідає всередину; я впізнаю себе одразу, але обличчя справді майже неможливо роздивитися.

«Ніхто тебе не впізнав. Можеш не хвилюватися».

Я мимоволі всміхаюся.

«Поки що. Завтра бухгалтерія проведе повне розслідування».

Він відповідає майже одразу.

«Тоді доведеться знищити докази».

Ми листуємося ще трохи, і це дивно легко. Ніби між нами не було ранкової образи, його божевільної брехні батькові й моєї майже категоричної відмови.

Потім Артем питає, як мама. Я пишу, що сьогодні їй трохи краще, хоча сама в це не дуже вірю, і збираюся найближчими днями все-таки змусити її пройти обстеження.

«Якщо знадобиться лікар — скажи. Я знайду хорошого».

Мій палець зависає над екраном. Саме такі речі завжди діють на мене найгірше: він може бути різким, самовпевненим і не помічати очевидного, але коли бачить чужу проблему, не проходить повз.

Я дякую й одразу додаю, що впораюся сама. Артем не сперечається. А потім приходить просте:

«На добраніч, Аліно».

Я дивлюся на ці три слова довше, ніж варто, і нарешті відповідаю тим самим. Треба перестати шукати значення в кожному його повідомленні, інакше дуже скоро я знову забуду, що для Артема вся ця історія почалася лише через хворого батька.

Зранку мене будить якийсь шум із кухні. Я спершу навіть не лякаюся, думаю, що мама щось упустила, але коли виходжу з кімнати, бачу її біля столу.

Вона тримається за край стільниці обома руками, а обличчя таке бліде, що мене миттєво кидає в холод.

— Мамо? — я підбігаю й підхоплюю її, коли коліна раптом підгинаються. — Мам, що з тобою?

Вона намагається щось сказати, аж раптом падає… 

***

гортай далі, там продовження ------------>