7. Аліна 

Я все ще тримаюся за дверну ручку й дивлюся на Артема. Кілька годин тому я втекла з його квартири, переконана, що він пошкодував про нашу ніч, а тепер він стоїть на порозі моєї орендованої квартири й повідомляє, що назвав мене батькові своєю дівчиною.

— Чому саме я? — питаю нарешті.

— Бо батько тебе знає. І тому що в той момент я подумав про тебе, — Артем проводить рукою по волоссю й на мить виглядає зовсім не схожим на чоловіка, якого на роботі боїться половина компанії. — Він уперше за весь ранок ожив, Аліно. Почав питати, як давно ми разом, чому приховували. А до цього лежав і говорив, що втомився боротися.

Мені стає важче злитися. Я пам’ятаю, як Артем говорив про батька вночі, а зараз бачу, наскільки сильно він за нього переживає, і від цього моє впевнене «ні», яке вже було готове зірватися з язика, застрягає десь усередині.

— І що ви тепер від мене хочете? — питаю обережно.

— Щоб ти мені трохи підіграла. Хоча б один-другий раз приїхала до нього зі мною, — він помічає мій вираз і одразу додає: — Я розумію, як це звучить. І знаю, що не мав права називати твоє ім’я, не запитавши. Просто тоді я думав тільки про те, як змусити його хоча б захотіти дожити до наступного тижня.

Я відпускаю двері й відходжу на крок, але не тому, що запрошую його всередину. Мені просто треба трохи простору, бо надто легко зараз дивитися на нього й погодитися на те, про що потім шкодуватиму ще сильніше, ніж про минулу ніч.

— Артеме, це погана ідея.

— Можливо. Але він повірив, — говорить він тихіше. — І тепер чекає, що я тебе привезу. Я не прошу тебе про щось серйозне. Просто побачитися з ним, поговорити. Він тебе знає, йому не доведеться звикати до чужої людини.

Оце й лякає найбільше. Для його батька я не буду випадковою жінкою, яку Артем десь знайшов на раз, а дівчиною з їхньої компанії, з якою в сина нібито весь цей час були таємні звʼязки. А для мене це взагалі буде не вистава, бо мені не доведеться вдавати найважливіше… 

Я справді його кохаю.

— Ви не розумієте, про що просите, — кажу я й одразу виправляюся, бо після вчорашньої ночі це «ви» звучить майже смішно. — Ти не розумієш. Для тебе це просто кілька годин заради батька, а для мене… — я осікаюсь. 

— Я не хочу тебе використати.

Від цих слів хочеться гірко всміхнутися. Він уже робить це, просто не зі зла, і саме тому мені ще складніше відмовити.

— Я знаю, — відповідаю тихо. — І бачу, що ти його дуже любиш. Якби справа була тільки в тому, щоб допомогти твоєму батькові, я б, мабуть, погодилася одразу. Але… я не можу грати твою дівчину після того, що сталося між нами вночі, а потім повернутися на роботу й робити вигляд, що це нічого не означало.

Артем мовчить, і я не даю собі часу передумати. Якщо він зараз попросить ще раз, я можу здатися, а мені й так уже достатньо боляче від однієї ночі, яку я дозволила собі прийняти за щось більше.

— Пробач, — кажу я, дивлячись йому в очі. — Я справді хочу, щоб твоєму батькові стало краще. Але допомогти тобі так я не можу…

Я вже збираюся попрощатися й зачинити двері, коли за спиною чую мамин голос.

— Аліно, хто там?

Я різко обертаюся. Мама виходить із кімнати усе ще бліда після ранкової слабкості, і мені одразу хочеться відправити її назад відпочивати.

— Мам, ти чого встала? Я ж просила полежати.

Вона тільки махає рукою й переводить погляд на Артема. Спершу дивиться з цікавістю, потім явно намагається зрозуміти, звідки знає його обличчя, а я вже відкриваю рот, щоб представити.

— Мене звуть Артем, — він випереджає мене й простягає їй руку. — Ми з Аліною разом працюємо.

— Той самий Артем Олександрович? — мама здивовано дивиться спочатку на нього, потім на мене. — Власник компанії?

Я відчуваю, як починають горіти щоки.

— Мам, це не…

— Саме той, — спокійно підтверджує Артем, і я бачу в його очах щось підозріле ще за секунду до того, як він продовжує. — Насправді я приїхав, бо Аліна мені подобається. Хотів запросити її на побачення, але вона чомусь вирішила мені відмовити.

Я повільно повертаю до нього голову.

От же ж…

Мама дивиться на мене такими очима, наче я щойно відмовилася не від побачення, а мінімум від виграшу в лотерею.

— Аліно!

— Мамо…

— Що «мамо»? Нормальний чоловік сам приїхав, запрошує тебе кудись, а ти вже встигла відмовити?

Артем опускає погляд, ховаючи усмішку, а мені хочеться штовхнути його за двері. Ще хвилину тому він просив мене зіграти його дівчину перед хворим батьком, а тепер уже перетворив це на романтичне залицяння перед моєю мамою.

— Все трохи складніше, — кажу я крізь зуби.

— А що тут складного? — мама раптом усміхається, і від цієї усмішки все моє обурення миттєво слабшає. — Я вже думала, що ти так і будеш тільки працювати й додому бігати. Хоч хтось нарешті тобою зацікавився.

Вона виглядає такою щиро задоволеною, що язик не повертається сказати правду. Не можу зараз пояснити їй, що чоловік на порозі не мій хлопець, що минулої ночі я вперше опинилася в його ліжку після того, як його зрадила інша, а сьогодні він просить мене про дивну виставу для свого батька.

Особливо коли мама останнім часом і так майже нічому не радіє. 

— Ви проходьте, — каже вона Артемові. — Я зараз чай зроблю.

— Мамо, тобі треба лежати.

— Чай я ще в змозі зробити, не перебільшуй.

Вона вже повертається на кухню, а Артем спокійно переступає поріг, наче саме цього й домагався. Я зачиняю двері й кілька секунд мовчки дивлюся на нього.

— Це був нечесний хід, — бурмочу так тихо, щоб мама не почула.

— Я цього не планував, — так само тихо відповідає він, але кутики губ видають його з головою.

— Звісно. Абсолютно випадково повідомив моїй мамі, що я тобі подобаюся і ти хочеш запросити мене на побачення!

— А яка частина з цього була неправдою?

Я завмираю й дивлюся на нього.