6. Аліна.

Коли я повертаюся додому, перше, що помічаю, це тиша. У спальні порожньо, Аліниного одягу немає, сумки теж, і на мить я просто стою біля ліжка, згадуючи, як кілька годин тому вона заснула поруч.

Звісно, вона пішла. Я сам зірвався зранку, навіть не розбудив її й нічого не пояснив, бо в голові був тільки батько. Тепер же згадую її нічні слова про те, що вранці я пошкодую, і розумію, який висновок вона могла зробити.

Я беру телефон і тільки тоді усвідомлюю ще одну проблему: номера Аліни в мене немає. Ми ніколи не спілкувалися поза роботою, а вчора якось не до обміну контактами було.

Знаходжу в телефоні Марину Петрівну й телефоную. Головна бухгалтерка відповідає майже одразу, хоча в її голосі чути здивування від мого дзвінка.

— Артеме Олександровичу? Щось термінове?

— Мені потрібен номер Аліни.

На тому кінці западає коротка пауза.

— Аліни? Моєї помічниці?

— У нас багато Алін у бухгалтерії?

— Ні, просто… — вона знову замовкає, явно намагаючись зрозуміти, навіщо власникові компанії знадобився особистий номер її помічниці. — Щось сталося? Вона сьогодні не вийшла?

— Нічого не сталося. Мені треба з нею поговорити.

Марина Петрівна більше не розпитує, хоча цікавість у голосі нікуди не зникає. За хвилину мені приходить повідомлення з номером.

Я відкриваю контакт і кілька секунд дивлюся на цифри.

Учора вночі все здавалося значно простішим. А тепер мені треба не тільки пояснити Аліні, чому я зник із квартири, поки вона спала.

Треба ще повідомити, що кілька годин тому я сказав смертельно хворому батькові, ніби вона — моя дівчина.

Номер Аліни Марина Петрівна надсилає майже одразу. Я телефоную, чекаю до останнього гудка, але вона не відповідає, а коли за кілька хвилин набираю вдруге, результат той самий.

Пишу коротке повідомлення з проханням передзвонити, та воно теж залишається без відповіді. Після ранку, коли вона прокинулася сама в моїй квартирі, я приблизно розумію чому, але чекати до понеділка не збираюся.

Телефоную у відділ персоналу й прошу дати адресу Аліни з особової справи. На тому кінці теж дивуються, навіщо мені знадобилися дані помічниці бухгалтерки у вихідний, але запитань уголос не ставлять, і за кілька хвилин адреса вже в мене.

Дорогою я ще раз набираю її. Аліна вперто не бере слухавку, і це починає дратувати, хоча насправді більше дратуюся на себе: треба було розбудити її вранці хоча б на хвилину й сказати, куди їду.

Будинок виявляється старим, квартира Аліни знаходиться на четвертому поверсі. Я натискаю дзвінок і чекаю, поки за дверима нарешті лунають кроки.

Аліна відчиняє, не питаючи, хто там, і при вигляді мене буквально завмирає. На ній домашня футболка й штани, волосся поспіхом зібране, а на обличчі немає й натяку на радість від мого приїзду.

— Артеме Олександровичу? — вона одразу хапається за двері, явно збираючись їх зачинити перед моїм носом. — Що ви тут робите?

— Намагаюся поговорити з тобою, ти не відповідала на дзвінки, — я притримую двері долонею, не даючи їй закрити їх переді мною. — Аліно, зачекай.

— Я не думаю, що нам є про що говорити, — вона дивиться кудись повз мене, але по напружених плечах видно, що ця байдужість їй дається непросто. — Те, що сталося вчора, сталося. Не потрібно нічого пояснювати.

— А от мені здається, потрібно. Я не пішов уранці тому, що пошкодував про ніч із тобою, — кажу одразу, і вона нарешті дивиться мені в очі. — Мені подзвонили з лікарні. Батькові різко стало гірше, і я поїхав туди. Мав би сказати тобі, але не хотів тебе будити.

Образа на її обличчі змінюється тривогою майже миттєво. Аліна трохи послаблює руку на дверях, хоча всередину мене все одно не запрошує.

— Як він? — питає тихіше.

— Стан стабілізували, але все непросто. Лікар каже, що йому треба самому хотіти боротися за життя, а він, здається, вже втомився, — я проводжу долонею по обличчю й зітхаю. — І от на цьому місці я встиг зробити ще одну дурницю.

— Яку? — вона насторожується, і в її погляді знову з’являється недовіра.

Я кілька секунд думаю, як подати це хоча б трохи менш безглуздо, але нормального варіанту все одно немає.

— Батько почав говорити, що онуків від нас із братом не дочекається. Я хотів його розворушити й сказав, що в мене серйозні стосунки, — пояснюю я, спостерігаючи, як Аліна хмуриться. — Він запитав ім’я.

— І…? — вона вже явно відчуває, куди все йде, хоча ще сподівається, що  помиляється.

— Я назвав твоє.

Аліна кілька секунд просто дивиться на мене, ніби чекає продовження, яке зробить сказане менш божевільним. Потім її очі округляються.

— Ви сказали своєму батькові, що ми зустрічаємося?! — перепитує вона, і я бачу, як до шоку поступово додається обурення.

— Саме так, — визнаю я. — Я сказав, що ти та, яка мене кинула. Ну, та сама, з якою я зустрічався. Батько все одно не знав про неї абсолютно нічого, навіть імені, Аліно, — я зазираю їй в очі. — будь ласка, зіграй мою наречену…

***

гортай далі, там продовження ------------>