5. Артем

До лікарні я доїжджаю швидко. Усю дорогу дивлюся на телефон, чекаючи ще одного дзвінка, і кожна хвилина без новин чомусь змушує нервувати ще сильніше.

Я вже йду від машини до входу, коли на парковку різко завертає знайомий автомобіль. Кирило виходить з машини одразу, кидає дверцята й швидко прямує до мене.

Ми йдемо до входу разом, і тільки зараз я нормально роздивляюсь брата. Волосся у нього скуйовджене, сорочка пом’ята так, наче він у ній спав, верхній ґудзик розстебнутий, а піджак він узагалі тримає в руці.

— Ти вдома хоч був?

Кирило кидає на мене швидкий погляд.

— А що?

— Виглядаєш так, ніби ні.

Він опускає очі на сорочку й недбало розправляє її долонею.

— А я вже не маю права на особисте життя?

Попри тривогу за батька я хмикаю. Кирило завжди примудряється говорити про свої пригоди так, наче світ має бути вдячний йому хоча б за те, що він іноді з’являється на роботі.

— У тебе що, дівчина з’явилася?

— А для того, щоб не ночувати вдома, обов’язково потрібна дівчина?

— Та так, забув з  ким говорю. Тобі достатньо будь-якої жінки й вільного вечора.

Кирило криво всміхається, але нічого не відповідає. Ще вчора я б обов’язково продовжив його підколювати, сьогодні ж варто лише побачити напис «Приймальне відділення», як усі дурні розмови одразу втрачають сенс.

Я прямую до рецепції, Кирило йде поруч, і тепер ми обоє вже мовчимо.

— У вас же Віктор Андрійович Раєвський? — кажу жінці за стійкою. — Його привезли вночі. Ми його сини.

Вона швидко перевіряє щось у комп’ютері, потім дивиться на нас уважніше.

— Кардіологічне відділення, четвертий поверх. Палата дванадцять, але спочатку підійдіть до чергового лікаря, він просив вас знайти його одразу, як приїдете.

Від останньої фрази всередині неприємно холоне. Я тільки киваю й уже повертаюся до ліфтів, а Кирило наздоганяє мене за кілька кроків.

— Артеме, — тихо говорить він. — Не накручуй себе.

— Я не накручую.

Він дивиться на мене так, наче чудово знає, що брешу. Ми заходимо в ліфт, двері зачиняються, і вперше за весь ранок мені стає по-справжньому страшно від того, що може чекати нас на четвертому поверсі.

***

Черговий лікар чекає нас у своєму кабінеті. Він говорить спокійно, але від цього легше не стає: стан батька вдалося стабілізувати, загроза минула не повністю, проте шанс на одужання є.

— Лікування ще може дати результат, — пояснює він. — Але зараз дуже багато залежить від самого Віктора Андрійовича. Він має хотіти боротися, а в мене складається враження, що він просто втомився.

Кирило хмуриться, а я кілька секунд не розумію, що саме лікар має на увазі. Батько завжди був людиною, яка могла сперечатися з усім світом просто тому, що не любила програвати.

— Ви хочете сказати, що він відмовляється від лікування?

— Ні. Формально він погоджується на все, що ми пропонуємо. Але емоційно він дуже пригнічений, і це зараз працює проти нас. Йому потрібна причина дивитися вперед, а не тільки чекати наступної процедури.

Я киваю, хоча від цих слів стає тільки важче. Ми з Кирилом майже не розмовляємо дорогою до палати.

Батько лежить із заплющеними очима, але відкриває їх, щойно ми заходимо. Він виглядає виснаженим і зовсім не схожим на чоловіка, який ще вчора ввечері бурчав через мою зірвану вечерю.

— Приїхали все-таки, — говорить він тихо. — А я думав, у вас обох знайдуться важливіші справи.

— Не починай, — Кирило сідає ближче. — Лікар сказав, що тобі треба боротися, а ти тут вирішив усіх налякати.

Батько лише відводить погляд.

— Я втомився, хлопці.

У цих трьох словах немає звичної впертості чи спроби пожартувати. Він справді говорить так, наче вже змирився, і мене це злить сильніше за будь-який діагноз.

— А ми не втомилися? — не витримую я. — Думаєш, нам нормально слухати, як ти вирішив, що з тебе досить?

— Артеме, — тихо кидає Кирило.

— Ні, хай почує. Ти сам постійно говорив, що хочеш побачити нас одруженими, дочекатися онуків. А тепер що? Передумав?

Батько дивиться на мене й навіть ледь усміхається.

— Від вас двох онуків я такими темпами років через двадцять дочекаюся. Особливо від тебе.

— Може, й значно раніше.

Фраза вилітає раніше, ніж я встигаю подумати. Кирило повертає голову до мене, а в батькових очах уперше з моменту нашої появи з’являється справжній інтерес.

— Це ще що означає?

Я згадую вчорашню розмову, таємничу дівчину, яку обіцяв привести на вечерю, а слідом зовсім несподівано — Аліну. Її сонну в моєму ліжку, її тихе «я не скажу», її руки на моїх плечах.

— У мене серйозні стосунки, — кажу я.

Батько дивиться так недовірливо, що Кирило навіть повертається до мене всім корпусом. Ще вчора я відмовився назвати хоча б ім’я дівчини, яку нібито збирався привезти на вечерю, тому зараз це й справді звучить підозріло.

— Настільки серйозні, що ти навіть імені її не сказав? — батько ледь примружується. — І це після того, як сам заінтригував мене?

Так, думай, Артеме. Батько Аліну знає. Не близько, звісно, але Аліна працює в бухгалтерії, не раз приносила документи Марині Петрівні на підпис і кілька разів перетиналася з ним в офісі. Саме тому ця брехня небезпечніша за будь-яке випадкове ім’я, але іншого в голову вже не приходить.

— Аліна, — кажу нарешті. — Її звати Аліна.

На обличчі батька з’являється здивування.

— Аліна? Невже з фірми ? Та, з бухгалтерії?

— Вона.

Кирило дивиться на мене здивовано, але я не даю йому встрягнути.

— Саме тому й не казав. Ми поки не хотіли, щоб про це знали на роботі. Сам розумієш, які тут одразу почнуться розмови, якщо дізнаються, що я зустрічаюся зі співробітницею компанії.

Батько дивиться на мене вже зовсім не так, як кілька хвилин тому. В його очах уперше з’являється справжній інтерес, і я з одного боку радію, а з іншого розмумію, що тепер шляху назад нема.