3. Артем

Телефон починає вібрувати десь зовсім поруч, і я прокидаюся не одразу. Кілька секунд дивлюся в напівтемну кімнату, не розуміючи, чому поруч зі мною хтось спить, а потім бачу світле волосся Аліни на подушці й згадую весь учорашній вечір.

Вона лежить на боці, натягнувши ковдру майже до плеча, і навіть не ворушиться. Я швидко знаходжу телефон на тумбі, бачу незнайомий номер і виходжу зі спальні, тихо прикривши за собою двері.

— Артем Олександрович? — жіночий голос звучить напружено. — Вас турбують із лікарні. Віктору Андрійовичу вночі стало гірше.

Я одразу напружуюсь. Сон як рукою зняло… 

— Наскільки гірше?

Мені пояснюють щось про різке погіршення показників, додаткові препарати й лікаря, який хоче поговорити з родиною. Я чую окремі слова, але сенс складається лише в одне: батькові гірше, він зараз у лікарні, і мені треба бути там.

— Я їду. Скажіть лікарю, що скоро буду.

Завершую виклик і кілька секунд просто стою посеред вітальні з телефоном у руці. Учора ввечері він ще сперечався зі мною через скасовану вечерю, а зараз я вже боюся навіть думати, що саме означає «лікар хоче поговорити з родиною».

Я повертаюся в спальню тільки за одягом. Аліна все ще спить, підібгавши долоню під щоку, і на мить я завмираю біля ліжка.

Будити її не хочу. Пояснювати теж немає часу. З лікарні передзвоню, знайду її номер в базі фірми.

Швидко вдягаю сорочку, беру піджак.

За хвилину я вже викликаю машину. Руки слухаються нормально, голова теж працює, але всередині наростає паніка, яку я вперто намагаюся задавити фактами: він у лікарні, біля нього лікарі, мені зателефонували, отже ситуація контрольована.

Мантра не допомагає.

Машина ще не встигає виїхати з двору, коли телефон знову дзвонить. Цього разу на екрані висвічується знайома фотка і підпис "Брат". 

— Тобі вже сказали про батька? — питаю одразу.

— Так. Я теж їду.

Його голос серйозний, без звичної легкості, і від цього стає ще гірше. Якщо навіть він не намагається жартувати, значить почув від лікарні приблизно те саме, що й я.

— Де ти?

— Хвилин двадцять від лікарні. А ти?

— Приблизно так само.

На кілька секунд між нами зависає тиша. 

— Артеме, — брат говорить тихіше. — Він же вчора нормально почувався.

— Так….

— Ти з ним говорив?

— Увечері. Я мав приїхати на вечерю.

Я замовкаю, згадуючи батькове роздратоване «компанія одного дня поховає тебе раніше за мене», і в грудях все стискається так сильно, що доводиться відвернутися до вікна.

Треба було поїхати.

Не в офіс. Не пити. Не намагатися забути Каріну. Просто поїхати до батька й провести з ним вечір, хай без Каріни. 

— Не накручуй себе, — раптом каже брат, наче здогадався. — Ти не міг знати.

— Я й не накручую.

Брешу.

Водій додає швидкості, а я стискаю телефон і дивлюся на порожні ранкові вулиці. Учора я думав, що найбільша проблема в моєму житті — жінка, яку застав з іншим чоловіком.

Сьогодні я готовий віддати що завгодно, аби найбільшою проблемою знову стала тільки вона.

— Побачимося там, — говорить брат.

— Так.

Я завершую виклик і майже одразу відкриваю повідомлення від лікарні з номером палати. 

Я на секунду згадую сонну Аліну в моєму ліжку, наші поцілунки, її тихе «ви завтра пошкодуєте». Бляха… Не через те, що я пропустив зустріч з ним… Ти ж тут ні до чого… 

Зараз у голові тільки батько.

І одне єдине прохання до всього, до всіх вищих сил,  у які я ніколи особливо не вірив: нехай все обійдеться…

***

гортай далі, там продовження ------------>