1. Артем

Телефон батька дзвонить, коли я вже їду за Каріною. У внутрішній кишені піджака лежить коробочка з обручкою, хоча ще тиждень тому я навіть не думав, що настільки швидко дійду до пропозиції.

— Ти ж не передумав щодо вечері? — питає батько. Його голос звучить бадьоро, але після останньої розмови з лікарем я вже не ведуся на цю  награну бадьорість.

— Приїду. І сьогодні не сам.

Він одразу пожвавлюється й намагається випитати хоча б ім’я, але я не кажу. Батько взагалі нічого не знає про Каріну: ми разом лише чотири місяці, а я ніколи не знайомлю родину з жінками, поки сам не розумію, куди все рухається. Більше того, я ще взагалі ні з ким батька не знайомив.

І зараз я теж не впевнений. Просто часу раптом стало значно менше.

Лікування майже не працює. Лікар обережно говорить про місяці, можливу нову терапію, реакцію організму, але я чую тільки одне: батько може не дочекатися речей, яких так чекав.

Мого чи братового весілля. Онуків. Сім’ї.

Каріна підходить для шлюбу. Вона красива, розумна, з мого кола, не влаштовує сцен через роботу й не потребує постійної уваги. Можливо, за інших обставин я зустрічався б із нею ще рік, але зараз мені надто сильно хочеться побачити батька щасливим.

Тому сьогодні я вперше маю привезти її на вечерю. Якщо все пройде нормально, найближчими тижнями, чи навіть днями дістану обручку.

Машина зупиняється біля її будинку. Каріна не відповідає на повідомлення, тому я піднімаюся сам і відчиняю квартиру кодом, який вона дала мені ще місяць тому.

Вже в коридорі бачу чоловічі черевики біля тумби.

Не мої.

Я зупиняюся, дивлюся на них кілька секунд, а потім помічаю піджак на спинці крісла. З ванної шумить вода, і майже відразу звідти долітає приглушений чоловічий голос:

— Карін, рушник даси?

Каріна виходить зі спальні в короткому халаті й завмирає, побачивши мене. Їй навіть не треба нічого казати — вираз обличчя видає всі емоції.

— Артеме…

— Хто там?

Вона дивиться на двері ванної й одразу відводить очі. Я відчуваю не біль, а таку холодну лють, що навіть дивуюся власному спокою.

— Я можу пояснити….

Я переводжу погляд на чоловічі черевики, потім на її голі ноги.

— Сьогодні я збирався познайомити тебе з батьком, — перебиваю її. — Він зараз чекає нас на вечерю.

Каріна завмирає. Я не кажу про обручку, бо раптом самому стає гидко від думки, наскільки близько був до того, щоб зробити пропозицію жінці, яку, як виявилося, взагалі не знаю.

У ванній вимикається вода. Ручка дверей трохи рухається, але Каріна різко каже:

— Не виходь!

Чоловік знову зачиняється всередині, і ця дивна обережність на секунду привертає мою увагу. 

Можна почекати й подивитися йому в обличчя. Можна влаштувати скандал, але мені раптом стає все одно. Я не хочу залишатись тут ні секунди більше.

— Більше не телефонуй мені, — кидаю їй. 

Каріна намагається мене зупинити, однак я виходжу. Чоловіка в її ванній я так і не бачу, і зараз мені абсолютно байдуже, хто він.

Батько телефонує вже в машині.

— Ви скоро будете?

Я кілька секунд мовчу, дивлячись у вікно. До ресторану хвилин двадцять, але сидіти за одним столом із батьком і вигадувати причину відсутності жінки, про яку сам щойно його заінтригував, не хочу.

— Не вийде. Виникли термінові справи, треба заїхати в офіс.

— Увечері?

— Сам не в захваті.

Він бурчить, що компанія одного дня поховає мене раніше за нього, а потім згадує про мою супутницю. Я спокійно кажу, що знайомство перенесемо, не пояснюючи нічого більше.

Батько не знає навіть її імені. Нехай так поки й залишається.

Я прошу водія їхати в офіс.

Після дев’ятої там майже порожньо. Я заходжу до свого кабінету, відкриваю віскі й нарешті дозволяю собі перестати вдавати, що я в порядку. 

Каріна телефонує кілька разів. Я перевертаю телефон екраном униз і наливаю другу склянку.

Найбільше злить навіть не вона. Злить власна дурість.

Я збирався одружитися не тому, що не можу жити без цієї жінки. Я просто побачив зручне рішення: хороша дівчина, нормальні стосунки, батько щасливий. І якби сьогодні не побачив ті черевики, цілком міг би довести цей план до кінця.

Двері тихо відчиняються.

— Артеме Олександровичу?

Я піднімаю голову й бачу Аліну. Кілька секунд навіть не можу згадати її посаду, а потім пригадую: помічниця Марини Петрівни з бухгалтерії. Працює тут кілька місяців, постійно носить якісь папки й майже завжди залишається довше за інших.

— Ви ще тут? — питає вона й одразу ніяковіє. — Вибачте. Я залишу документи й піду.

— Це я маю питати, чому ти ще тут.

Виявляється, Марина Петрівна залишила їй звіти на ранок. Аліна говорить про це спокійно, але я дивлюся на годинник і розумію, що вона просиділа в офісі майже до десятої через роботу, яку головна бухгалтерка просто скинула на помічницю.

Вона кладе папку на стіл і помічає віскі. 

— Щось сталося? — питає тихо. 

— Так сильно видно?

— Ви поїхали раніше, а тепер повернулись і сидите самі в порожньому офісі. Трохи видно.

Я несподівано всміхаюся. Вона теж ледь помітно усміхається й збирається піти, але мені раптом зовсім не хочеться знову залишатися самому.

— Аліно, посиди зі мною.

Вона здивована, проте повертається й сідає навпроти. Я вперше розглядаю її нормально: проста світла блузка, світле волосся трохи вибилося з гульки, на обличчі майже не залишилося косметики.

Я бачив її десятки разів.

Чомусь тільки зараз помічаю, яка вона красива.

— Мене сьогодні зрадила жінка, — кажу я.

В очах Аліни одразу з’являється співчуття, але вона не починає розпитувати. Я сам коротко розповідаю про чоловічі речі, голос із ванної й зірвану вечерю, про каблучку мовчу.

Аліна слухає уважно, і тільки потім питає:

— А ви її… кохаєте?