Розділ 15. Епілог. Через місяць

Субота. Десята ранку.

Соломія сиділа за столом — без скотчу, без розподілу, просто за столом — з кавою і документами. Ноутбук відкритий. Олівець в руці. Стос паперів з лівого боку — її. З правого — його креслення, розкладені охайно, але розкладені.

Вона подивилась на креслення.

Подивилась на свою половину.

Взяла одне креслення і пересунула на сантиметр лівіше щоб не заважало.

Він зайшов на кухню, поставив каву — їй чорну, собі з молоком, сів навпроти, розгорнув кресленя. Помітив що одне пересунуте. Нічого не сказав. Пересунув назад.

Вона підняла очі.

— Максиме.

— Воно симетрично зараз.

— Воно на моїй половині.

— Ти забрала скотч.

— Ми домовились без скотчу.

— Домовились. Але симетрія залишилась.

Вона подивилась на нього. Він дивився на креслення з видом людини яка зовсім не посміхається.

Вона взяла олівець і провела тонку лінію посередині столу.

— Ось, — сказала вона. — Без скотчу.

Він подивився на лінію. На неї.

— Ти щойно намалювала кордон на нашому столі.

— Умовний.

— Олівцем.

— Стирається.

Він узяв гумку зі свого боку і простягнув їй.

— Стирай, — сказав він.

Вона взяла гумку. Потрималась секунду. Витерла лінію.

— Добре, — сказала вона.

— Добре, — погодився він.

Вони повернулись до своїх справ. Кава парувала. Надворі був жовтень — той гарний жовтень коли листя вже жовте але ще не облетіло і місто виглядає як на листівці.

О дванадцятій зателефонувала Оля.

— Ну як? — сказала вона замість привітання.

— Нормально.

— Це вже значить добре, — сказала Оля. — Коли справді погано ти кажеш "все в порядку".

— Ти відстежуєш мою лексику.

— Дванадцять років практики. — Пауза. — Він там?

— Поруч.

— Привіт йому.

Соломія подивилась на Максима.

— Оля вітається.

Він підняв погляд.

— Скажи Олі що варення з холодильника вона може забрати. Там ще банка.

Соломія передала. Оля сказала "яке варення" потім "ааа те варення" потім "ні дякую це ваше" і засміялась і поклала трубку.

— Вона дивна, — сказав Максим.

— Вона найкраща, — сказала Соломія.

Апеляція у справі Мельниченко відбулась у вівторок.

Вона виграла.

Прийшла додому о сьомій — він вже був, щось готував, пахло цибулею і часником. Вона зняла пальто. Зайшла на кухню.

— Виграла, — сказала вона.

Він обернувся. Подивився на неї.

— Знав, — сказав він.

— Ти завжди кажеш "знав".

— Бо завжди знаю.

Вона сіла за стіл. Він поставив перед нею воду — вона ще не просила, але завжди хотіла після суду. Він це знав.

— Святкуємо? — запитав він.

— Відкрий вино.

— Яке?

— Бабусине. Остання пляшка.

Він знайшов. Відкрив. Розлив.

Вони чокнулись.

— За бабусю, — сказав він.

— За бабусю, — погодилась вона. — Відьму в найкращому значенні.

Вони випили. Він повернувся до плити.

— Максиме.

— Що.

— Ти не запитав що я відчуваю. Після виграшу.

— Знаю що відчуваєш.

— Звідки?

— Ти зняла пальто і одразу сказала. Зазвичай мовчиш хвилин десять. Значить легше.

Вона дивилась на його спину.

— Ти аналізуєш мої паузи, — сказала вона.

— Ти аналізуєш моє дихання, — нагадав він. — Ми квиті.

Вона взяла келих і подумала що він правий і що це дивно і добре одночасно — коли хтось знає тебе так що не треба пояснювати паузи.

Надія Петрівна приїхала ще раз — у жовтні, з новою банкою варення і без попередження, але цього разу Соломія якось не здивувалась.

Вони пили каву втрьох. Надія Петрівна розповідала про сусідку Клавдію — та вийшла заміж знову, в шістдесят три, "і правильно зробила, чого чекати". Потім розпитала Соломію про справи, про апеляцію, вислухала уважно і сказала "ти розумна дівчина" з таким виразом ніби це рідкість і треба відзначити.

Потім сказала — ніби між іншим, помішуючи каву:

— Максим у дитинстві хотів бути архітектором. Малював будинки на всіх зошитах. Вчителька скаржилась.

— Мамо, — сказав Максим.

— Що? Це правда. — Вона підморгнула Соломії. — А ти в дитинстві що хотіла?

— Суддею, — сказала Соломія.

— Ха. — Надія Петрівна поставила чашку. — Архітектор і суддя. Один будує, друга вирішує. Непогано.

— Я адвокат, — уточнила Соломія. — Не суддя.

— В моєму розумінні різниця невелика. — Вона встала, зібралась. — Варення поклала в холодильник. Це вже для радості, не для нервів. Нерви у вас, схоже, в порядку.

Вона пішла.

Вони сиділи вдвох за столом з недопитою кавою.

— Архітектор, — сказала Соломія.

— Не починай.

— Я нічого не починаю. Просто— архітектор.

— Я будую будинки. Різниця мінімальна.

— Ти малював на зошитах.

— Соломіє.

— Що?

— Я зараз дивлюсь на тебе з тим виразом.

— З яким?

— Ти знаєш з яким.

Вона знала. Вона теж дивилась — з тим самим.

— Добре, — сказала вона. — Не буду.

— Дякую.

— Але це мило.

— Соломіє.

— Все, мовчу.

Він узяв її руку через стіл — просто так, без приводу, не на людях. Просто взяв.

Вона не прибрала.

Документи на розлучення так і не були подані.

Нотаріус Василенко зателефонував у листопаді — уточнити чи все в порядку, бо зазвичай після таких заповітів і таких умов подають через кілька місяців.

— Все в порядку, — сказала Соломія.

— Ви не плануєте...

— Ні.

— Зрозуміло. — Він помовчав. — Ваша бабуся, земля їй пером, була дуже мудрою жінкою.

— Я знаю, — сказала Соломія. — До побачення, Василенку.

Вона поклала трубку і пішла на кухню де Максим якраз розкладав свої креслення — акуратно, по свій половині, але одне заїхало на її сторону на три сантиметри.