Розділ 14. Новий контракт

Його офіс був на сьомому поверсі — відкритий простір, велике скло, макети будинків вздовж стін. Вона була тут раз, рік тому, по іншій справі, по іншому боці.

Секретарка — молода, зібрана, з видом людини яка вміє фільтрувати — підняла голову.

— Добрий день. Ви записані?

— Ні.

— Пан Дорош зараз на нараді. Якщо хочете—

— Я знаю де нарада. Восьма кімната, — сказала Соломія. — Я зачекаю.

Вона сіла. Поклала папір на коліна. Подивилась на годинник — 14:23.

О 14:41 двері восьмої кімнати відчинились. Вийшло четверо — костюми, папери, вираз людей які щойно домовились або не домовились.

Останній — він.

Побачив її. Зупинився.

— Соломіє.

Вона встала.

— Одну хвилину, — сказала вона і кивнула на колег. — Твої люди можуть йти.

Він подивився на неї. На папір в її руках. На колег.

— Зустріч закінчена, — сказав він.

Четверо пішли — хто з розумінням, хто ні, але всі пішли. Секретарка раптово знайшла дуже важливу справу в іншому кінці офісу.

Вони залишились вдвох посеред відкритого простору з макетами будинків і великим склом і містом внизу.

— Ти прийшла, — сказав він.

— Прийшла.

— Чому?

Вона підійшла до нього. Протягнула папір.

— Підпиши.

Він взяв. Розгорнув.

Одна сторінка — не шістнадцять. Вона дивилась як він читає — зверху донизу, повільно, як читають документи а не як читають щоб зробити вигляд.

Перша половина сторінки — закреслена. Всі пункти. Три місяці — закреслені червоним. Пункт 3.2 про сорок секунд — закреслений. Пункт 5.1 про замки — закреслений. Пункт 7.4 про кухонний стіл і скотч — закреслений. Пункт 9.1 про минуле — закреслений. Пункт 11.3 — закреслений жирно, двічі.

Нижче — від руки, її почерком, чіткий адвокатський:

*п. 1.1 — Сторони: Бойко Соломія Ігорівна та Дорош Максим Олегович.*
*п. 1.2 — Предмет угоди: спільне проживання без строку дії, без пунктів, без скотчу на столі.*
*п. 1.3 — Термін дії: безстроково.*
*п. 1.4 — Умови дострокового розірвання: відсутні.*
*п. 1.5 — Підписи сторін.*

Він читав. Мовчав.

Вона стояла і чекала — спина рівна, руки спокійні, але всередині щось тримало дихання.

— Тут немає пункту про сорок секунд, — сказав він нарешті.

— Я прибрала обмеження.

— Соломіє. — Він підняв погляд. — Ти розумієш що це означає юридично?

— Максиме, — сказала вона спокійно, — заткнись і підпиши.

Щось у його обличчі — те що він тримав рівним три дні, що не рухалось і не показувало — змістилось. Не сильно. Але вона побачила.

Він подивився на документ ще раз. На лінію для підпису.

— Тут немає місця де я маю зазначити свою думку, — сказав він.

— Це не переговори.

— Все з тобою — переговори.

— Максиме.

— Я підписую, — сказав він. — Просто хочу сказати одне.

Вона дивилась на нього.

— Три дні, — сказав він. — Я не готував три дні. Це особистий рекорд з шістнадцяти років.

— Знаю, — сказала вона тихо.

— Надія Петрівна зателефонувала.

— Знаю.

— Вона завжди дзвонить не вчасно.

— Вчасно, — сказала Соломія.

Він подивився на неї. Потім взяв ручку — зі стола, звичайну кулькову — і підписав. Рівно, без вагань.

Протягнув їй назад.

Вона взяла. Поклала в сумку.

— І? — сказав він.

— І все. Угода підписана.

— Соломіє.

— Що.

— Ти приїхала в неділю до мого офісу з одностороннім документом без попередження.

— Так.

— Ти завжди так укладаєш угоди?

— Тільки важливі.

Він дивився на неї. Вона дивилась на нього. Місто внизу жило своїм звичайним неділею.

Він підійшов ближче — повільно, як завжди, без поспіху.

— Я хочу сказати ще одне, — сказав він.

— Говори.

— Я закохався в тебе десь між кофтою яку ти шукала вночі і яєчнею яку ти спалила. — Він зупинився в кроці від неї. — Можливо раніше. Не відстежував точно.

Вона дивилась на нього.

— Це не в контракті, — сказала вона нарешті.

— Знаю. — Він трохи посміхнувся. — Тому і кажу вголос.

Вона зробила крок до нього.

— Я теж, — сказала вона тихо. — Десь між морськими зірками і чаєм о другій ночі.

— Це рання стадія.

— Я непередбачувана.

Він взяв її обличчя в долоні — обережно, як беруть щось важливе — і поцілував. Не швидко, не акуратно. По-справжньому, так як цілуються коли нарешті можна і нікуди не треба поспішати.

Вона тримала його за лацкани піджака і думала що є рішення які займають шість місяців і шістнадцять сторінок а є рішення які займають одне речення і одну секунду — і обидва правильні, просто різні.

Десь у глибині офісу секретарка тихо поставила каву і нікуди не поспішала.

— Я голодний, — сказав він нарешті в її губи.

— Я теж.

— Поїдемо додому?

Вона подумала секунду. Потім:

— Додому, — сказала вона.

Він взяв піджак. Вона взяла сумку.

Вони пішли до ліфту. Він натиснув кнопку. Двері відчинились.

В ліфті він взяв її за руку — не на людях, не для виду. Просто так.

Вона не рахувала секунди.

— Максиме, — сказала вона поки їхали вниз.

— Що.

— Я розпакую валізу.

— Знаю.

— Це не означає що я стаю менш складною.

— Я знаю.

— І скотч на столі повертається.

— Ні.

— Максиме

— Ні, — повторив він. — Скотч не повертається. Ми і так знаємо чия половина.

Вона подивилась на нього.

— Логічно, — сказала вона.

Двері відчинились. Вони вийшли на вулицю. Сонце — осіннє, але тепле, таке що нагадує про літо якого вже нема але буде наступного року.

— Що будеш готувати? — спитала вона.

— Ще не вирішив. Що хочеш?

— Пасту.

— З базиліком?

— З базиліком.

Він кивнув. Взяв її за руку щільніше і вони пішли до машини і вона думала що є рішення які займають шість місяців і шістнадцять сторінок і є рішення які займають одну сторінку і одну хвилину і обидва типи — правильні, просто різні.