Розділ 10. Та сама ніч

Він вийшов через хвилину — у футболці і спортивних штанях, з виразом людини яка ще не вирішила як себе почувати.

Вона вже сиділа за столом. Пляшка відкрита. Два келихи.

Він сів. Вона налила.

Вони випили перший — мовчки, без тостів.

Напруга після сварки не зникла одразу — вона ніколи не зникає одразу, це не так працює. Але вино і темна кухня і відсутність необхідності кудись іти зробили своє: перші двадцять хвилин були обережні, потім — менш обережні, потім просто розмова.

— Я не хотів так, — сказав він. — Про бункер.
— Я не хотіла про будинки і стіни.
— Але ти мала рацію.
— Ти теж.
— Це погано?
— Це найгірше. Коли обоє мають рацію — нікому нема на кого злитись.

Він трохи посміхнувся. Вона теж.

Друга пляшка знайшлась у шафі — бабусина, Максим сказав що "явно на такий випадок". Соломія сказала що бабуся була провидицею. Вони чокнулись за бабусю і за те що не знали як це назвати але воно було.

— Розкажи про батька, — сказала вона після другого келиха з другої пляшки.

Він подивився на неї.

— Навіщо?
— Бо ти знаєш про мене більше ніж я планувала. Хочу рівновагу.

Він покрутив келих.

— Він пив, — сказав він просто. — Не весь час. Іноді довго не пив — місяць, два. А потім знову. Мама тримала все на собі. Я з шістнадцяти підробляв щоб допомагати.

— Вона знає що ти через це?..

— Знає. Ми не говоримо про це вголос але вона знає. — Він помовчав. — Я будую будинки тому що в дитинстві ми чотири рази переїжджали. Через нього. Я хотів щоб було місце яке нікуди не дінеться. — Коротка пауза. — Звучить як дешева психологія.

— Звучить як чесно.

Він подивився на неї.

— Артем, — сказав він. — Він хотів повернутись?

— Хотів сказати що шкодує. Я дала йому можливість. Він сказав. Все.

— Ти не захотіла?

— Ні, — сказала вона без вагань. — Ми були не тими людьми один для одного. Він хороший, але не той.

— А який — той?

Вона подивилась на нього через стіл. Вино і дві години відвертості зробили те що завжди роблять — прибрали зайві шари.

— Хтось хто мовчить коли треба мовчати, — сказала вона. — Хтось хто ставить чай о другій ночі і не чекає подяки. Хтось хто їде повільніше на серпантинах і робить вигляд що просто так.

Максим не відповів. Але і очей не відвів.

— Ти знаєш що мені в тобі найбільше заважає? — сказала вона.

— Кажи.

— Ти занадто добре готуєш. І занадто добре мовчиш. І занадто...

— Що?

— Багато, — сказала вона. — Просто занадто багато всього.

— Це скарга?

— Це спостереження.

— Соломіє.

— Що?

— Пункт 11.3.

Вона подивилась на нього. Він дивився серйозно — очима в яких було і запитання і вже майже відповідь.

— Я пам'ятаю пункт 11.3, — сказала вона.

— І?

— Я його автор. Маю право на правки.

Він не кинувся до неї — не так це працювало між ними. Він встав, підійшов, зупинився поруч. Дав їй секунду. Вона не відступила.

Перший поцілунок був тихий — майже обережний, майже питальний, ніби обоє ще перевіряли чи справді вирішили. Потім вона взяла його за комір і питальність закінчилась.

Він цілував так як робив все інше — зосереджено, без поспіху, з повною увагою. Вона відчула як щось всередині — те що три місяці трималось на пунктах і параграфах і ввічливій дистанції — просто відпускає.

— Чорт, — сказала вона в його губи.

— Угу, — погодився він.

До кімнати вони переміщались не по прямій.

По дорозі була стіна коридору — він притиснув її м'яко, без зайвої сили, і вона відчула як серце пропустило такт. Були його руки в її волоссі — він виймав шпильки одну за одною, повільно, і кожна падала на підлогу і вона не рахувала, вона взагалі вже мало що рахувала.

— Ти спеціально такий повільний, — сказала вона.

— Я уважний, — виправив він.

— Це дратує.

— Знаю.

Він все одно не прискорювався. І це було проблемою — бо вона звикла контролювати темп будь-чого, а тут темп був його і вона нічого не могла з цим зробити.

У кімнаті темно — тільки вуличне світло крізь штори. Він знімав з неї блузку повільно, дивлячись — не поспішаючи, як дивляться на щось чому дозволяють собі приділити час. Вона стояла і думала що ненавидить його за цей погляд тому що від нього по шкірі йшло тепло і колись вона б назвала це алергічною реакцією але зараз не могла брехати навіть собі.

— Максиме, — сказала вона.

— Що?

— Нічого. Просто іди сюди.

Він посміхнувся — тою іншою посмішкою, не тою що бісила. І підійшов.

Він знав що робив. Це було водночас добре і проблема — бо вона звикла знати більше за всіх у кімнаті, а тут він явно знав більше за неї про те як вона може почуватись.

Його руки — впевнені, теплі, без жодного зайвого руху. Його рот — на її шиї, на ключиці, нижче, і вона відчула як пальці мимоволі стискають його плечі.

— Добре? — запитав він.

— Не питай, — сказала вона.

— Питаю.

— Так, — видихнула вона. — Добре. Дуже.

Він щось сказав тихо — її ім'я, інакше ніж зазвичай, нижче і ніжніше — і вона подумала що ось це і є проблема, що він каже її ім'я так і вона нічого не може з цим зробити.

Перший раз вона намагалась стримуватись — рефлекс, звичка, контроль. Він відчув.

— Соломіє.

— Що.

— Тут немає протоколу.

— Я знаю.

— Тоді відпусти.

Вона відпустила.

Те що сталось далі — довше ніж вона розраховувала і гучніше ніж планувала і краще ніж мало б бути дозволено. Десь посередині вона думала що пункт 11.3 був найдурнішим пунктом в найдурнішому контракті який вона коли-небудь складала.

Потім перестала думати взагалі.

Коли нарешті — вона лежала і дивилась у стелю і серце ще не повернулось до звичайного ритму. Поруч він — рука лежала на її талії, легко, без претензії.