Розділ 9. Велика сварка

Привід був дурний.

Плани.

Він знову розклав будівельні плани на її половині столу — креслення, роздруківки, якісь специфікації. Не зловмисно, просто — розклав і пішов на дзвінок.

Вона прийшла о 19:30, голодна і втомлена після дня в суді, і побачила свою половину столу окупованою.

В інший день вона б прибрала мовчки і поставила ноутбук. Але це був не інший день.

— Максиме, — сказала вона в коридор.

Він вийшов з телефоном.

— Хвилину, — показав він жестом і повернувся в кімнату.

Вона постояла. Взяла його плани. Поклала рівною стопкою на його половину столу, по той бік малярського скотчу.

Він вийшов через десять хвилин.

Побачив стопку на своїй половині. Подивився на неї.

— Я залишив на три години, — сказав він.
— Ти залишив на моїй половині.
— Я мав дзвінок. Планував повернутись.
— Я повернулась раніше.
— Можна було просто пересунути.
— Я пересунула. На твою половину. Як домовлялись.

Він поклав телефон. Подивився на стопку. На неї.

— Соломіє. Це не привід для...
— Це третій раз за два тижні.
— Я знаю. Вибач.

Але сказав це якось — рівно, автоматично, як кажуть коли хочуть закрити тему.

— Ти не вибачаєш, — сказала вона. — Ти вимовляєш слово.

Він підняв очі.

— Що?
— Ти щойно сказав "вибач" з інтонацією людини яка хоче щоб я замовкла, а не людини яка справді вибачає.

Пауза. Він подивився на неї інакше.

— Добре, — сказав він. — Скажи що тебе насправді злить.

— Мене злять плани на моєму столі.

— Соломіє.

— Що?

— Ти адвокат. Ти бачиш підтекст в кожному реченні. Що насправді.

Вона поставила сумку на стілець. Зняла пальто. Повісила.

— Ти бачив нас з Артемом, — сказала вона.

Тиша.

— Так, — сказав він.

— І з того дня ти...

— Я що?

— Ти змінився. Не готував того вечора. Дистанція. Увічливість. — Вона обернулась. — Якщо хочеш щось спитати — питай.

— Пункт 9.1, — сказав він. — Жодних питань про минуле.

— Це не про минуле. Це про те що відбувається зараз.

Він помовчав. Підійшов до вікна, дивився на вулицю.

— Що ти там робила? — спитав він нарешті.

— Пила каву.

— З ним.

— З ним. Він написав. Я пішла щоб він сказав що хотів сказати і більше не писав.

— І?

— І він сказав. І більше не писав.

Максим стояв спиною до неї.

— Ти могла сказати.

— Ти не питав. Пункт 9.1 — твій підпис теж є.

— Я не про контракт, Соломіє.

— Тоді про що?

Він обернувся.

— Ми живемо в одній квартирі чотири місяці, — сказав він. — Я знаю що ти п'єш каву чорну і не їж після восьмої і дивишся серіали вночі і плачеш над ними хоча робиш вигляд що ні. Я знаю що ти не замикаєш двері кімнати хоча в контракті написано що замок. Я знаю що тобі важко говорити про те що відчуваєш тому що ти звикла що почуття — це слабкість. — Він зупинився. — І при всьому цьому ти не сказала мені що зустрічаєшся з колишнім.

— Це не зустріч. Це кава.

— Соломіє.

— Це була кава, Максиме. Тридцять хвилин. Він хотів поговорити, я дала йому можливість і закрила тему. Більше нічого.

— Я не про те що ти зробила. Я про те що не сказала.

Вона дивилась на нього.

— Ти живеш в Excel таблицях, — сказав він — тихо, не агресивно, майже як констатація. — У тебе є пункти і параграфи і дозволені дії і заборонені. І коли щось не вписується в пункти — ти замовчуєш, бо мовчання теж є в контракті.

— Це не так.

— Ти зателефонувала юристу щодо дострокового розірвання.

Вона замерла.

— Звідки ти—

— Ігор Семенович мій старий знайомий, — сказав він. — Він не сказав що ти говорила. Але сказав що ти дзвонила. В суботу вранці.

Тиша.

— Ти збираєшся розривати контракт? — спитав він.

— Це було теоретичне питання.

— Після чого ти поставила теоретичне питання?

Вона не відповіла.

— Після скріну з Тіною, — сказав він сам. — Правда?

— Максиме, не треба—

— Ти побачила фото, зателефонувала юристу і три дні ходиш рівна як суддя в залі. — Він підійшов ближче. — Я будую будинки, Соломіє. Я читаю конструкції. І я бачу коли щось тримається на межі.

— Я в порядку.

— Ти кажеш "я в порядку" як інші кажуть "відчепіться".

— Максиме, зупинись.

— Чому?

— Бо ти зараз намагаєшся зламати те що тримається, — сказала вона різко. — Я підписала контракт. Я знаю умови. Я знаю термін. І я не збираюся...

— Що? — перебив він. — Відчути щось? Визнати? Сказати мені?

— Ти будуєш будинки і не можеш збудувати нормальну розмову без того щоб не зносити всі стіни одразу!

— Краще зносити стіни ніж жити в бункері!

Вони стояли і дивились один на одного.

Тиша.

— Іди до біса, — сказав він тихо.

Він пішов до кімнати. Двері не грюкнув — зачинив рівно, що було гірше.

Вона стояла на кухні.

Серце билось не так. Не рівно, не методично — якось інакше.

Вона сіла за стіл. Поклала руки перед собою. Подивилась на малярський скотч посередині.

Дурний скотч. Дурний стіл. Дурний контракт на шістнадцять сторінок з пунктами про сорок секунд і замки на дверях.

Вона взяла куток скотчу і відклеїла його.

Зробила це повільно, до кінця, склала в рулон і викинула в смітник.

Потім сіла назад і сиділа в тиші і думала що він мав рацію і вона мала рацію і це найгірше що може бути в сварці — коли обоє мають рацію.

За стіною було тихо.

Світло під його дверима не гасло.

Вона подивилась на годинник. 21:47.

Встала. Пішла до холодильника. Дістала пляшку вина — стояла там ще з минулого тижня.

Постояла з пляшкою.

Пішла до його дверей. Постукала.

— Що? — почула вона.

— Вино є, — сказала вона. — Я не хочу пити одна.